Дозвольте мені піти, прошу вас, — мовив Джордж.
Ні, я хочу сама зайти в ложу до Емілії. Дорога моя, мила дівчинка! Дайте мені руку, капітане Джордже. — З тими словами вона, кивнувши генералові, легкою ходою вийшла в коридор.
Опинившись із Джорджем на самоті, Ребека лукаво глянула на нього, ніби хотіла сказати} «бачите, які справи, як я воджу його за носа?» Але Джордж нічого не збагнув. Він обмірковував свої власні плани і самовдоволено втішався своєю власною принадністю.
Прокльони, які стиха полилися з уст генерала, тільки-но Ребека і її завойовник зникли, були такі промовисті, що жоден складач не зважився б їх відтворити, хоч би вони à були написані. Вони йшли з глибини генералового серця, — аж дивно, що людське серце здатне породжувати такі речі і, коли треба, викидати а себе такий запал пристрасті, люті, шаленства й зненависті.
Лагідні очі Емілії теж неспокійно стежили за парою, поведінка якої так роздратувала ревнивого генерала. Проте Ребека, зайшовши до її ложі, кинулась до приятельки й почала бурхливо виявляти свою радість, дарма що все це відбувалось прилюдно: бо ж вона обіймала свою найдорожчу товаришку перед усім театром, а надто перед генералом, що тепер спрямував лорнетку на Осборнів. З Джозом місіс Кроулі також привіталася дуже ласкаво, помилувалася великим самоцвітом та чудовими ірландськими діамантами місіс О’Дауд і не хотіла повірити, що вони походять не з самої Голконди. Вона метушилася, щебетала, крутилась і вигиналася, усміхалась одному й кокетувала з іншим, і все на виду в заздрісної лорнетки, спрямованої на неї з другого боку зали. А коли на сцені почався балет (у якому жодна танцюристка не виявила такого мистецтва пантоміми, як вона, і не зуміла перевершити її в кривлянні), Ребека поквапилася до своєї ложі, цього разу опираючись на руку капітана Доббіна. Ні, вона не хотіла брати Джорджа, нехай він залишається і розважає найдорожчу, наймилішу Емілію.
Яка ж облудна та жінка, — невдоволено шепнув чесний Доббін Джорджеві, повернувшись із ложі Ребека, куди він мовчки провів її з таким понурим виразом, наче в грабаря. — Крутиться, вихиляється, мов гадюка. Хіба ти не бачив, Джордже, що вона весь час, поки була тут, розігрувала комедію для того генерала навпроти нас? — Облудна? Розігрувала комедію? Дурниці! Вона найчарівніша жінка в Англії,— заперечив Джордж, показуючи свої білі зуби й підкручуючи напахчені вуса. — Ти, Доббіне, зовсім не світська людина. Он глянь на неї тепер, вона вже встигла забалакати Тафто. Бачиш, як він сміється? Ох, а які ж у неї плечі! Еммі, чому ти без букета? Всі жінки з букетами.
То чому ж ви їй не купили? — сказала місіс О’Дауд, Емілія і Вільям Доббін були вдячні їй за це своєчасне-зауваження. Але після цього обидві дами притихли. Емілія була пригнічена чарами, жвавістю і вмінням вести розмову своєї світської суперниці. Навіть місіс О’Дауд замовкла й похнюпилася після осяйної появи Бекі і за цілий вечір, здається, не згадала вже жодним словом свого Гленмелоні.
Коли ти вже кинеш грати, Джордже? Ти ж сотні разів обіцяв мені кинути! — сказав Доббін своєму приятелеві через кілька днів після вечора в опері.
А коли ти кинеш свої проповіді? — відповів на це Джордж. — Чого ти в біса тривожишся? Ми граємо на малі ставки. Вчора я виграв. Ти ж бо не думаєш, що Кроулі шахрує? При чесній грі кінець кінцем виходить одне на одне.
Але я не думаю, що він може тобі заплатити, якщо програє,— мовив Доббін.
Та його застереження мало такий самий успіх, як, звичайно, всі застереження.
Осборн і Кроулі тепер завжди були разом. Генерал Тафто майже щодня десь обідав.
Джорджа радісно зустрічали в покоях готелю, де розташувався ад’ютант із дружиною (до речі, дуже близько від покоїв генерала).
Коли Емілія пішла з Джорджем у гості до Кроулі та його дружини, вона так повелася, що мало не дійшло до першої сварки між нашим подружжям, — тобто Джордж дуже вилаяв Емілію за те, що вона явно не хотіла йти і що звисока й зарозуміло поставилася до місіс Кроулі, своєї давньої приятельки, а Емілія не сказала у відповідь жодного слова, але під час других відвідин, відчуваючи, що й чоловік, і Ребека пильно стежать за нею, була ще несміливішою і незграбнішою, ніж першого разу.
Ребека, звичайно, стала вдвічі ласкавіша й наче зовсім не помічала стриманості своєї приятельки.
Мені вдається, Еммі запишалася, відколи ім’я її батька попало… відколи містера Седлі спіткало нещастя, — мовила Ребека, співчутливо пом’якшивши фразу задля Джорджа. — В Брайтоні вона робила мені велику честь, ревнуючи вас до мене, а тут, мабуть, вважає непристойним, що Родон, я і генерал мешкаємо разом. Але ж, любий мій, як би ми з нашими статками могли тут жити, коли б приятель не ділив з нами видатків? Чи ви вважаєте, що Родон не здатен захистити мою честь? Але я зобов’язана Еммі, дуже зобов’язана, — додала місіс Кроулі.