Доббінові полегшало на серці, коли Джоз таким рішучим топом погодивсь піклуватися про сестру.
«Принаймні вона зможе безпечно повернутися додому, якщо станеться найгірше», — подумав він.
Якщо капітан Доббін хотів задля власного спокою і втіхи ще раз побачити Емілію, перш ніж їхній полк вирушить у похід, то його мерзенний егоїзм був покараний по заслузі. Двері з Джозової спальні виходили у вітальню, спільну для всієї родини, а навпроти цих дверей були двері до кімнати Емілії. Сурми побудили всіх, і вже дарма було б приховувати правду. Служник пакував речі у вітальні, сам Осборн раз по раз виходив до сусідньої спальні, кидаючи йому то те, то інше, що могло знадобитися в поході. І Доббінові таки випала нагода, якої так прагнуло його серце: він ще раз побачив Емілію. Але якою! Обличчя її було таке бліде, таке розгублене й затьмарене відчаєм, що згадка про нього потім переслідувала Доббіна, як усвідомлення тяжкої провини, і вигляд нещасної жінки сповнив його болісного тугою і жалем.
Емілія була в білому халаті, розпущені коси спадали їй па плечі, а пригаслі очі нестямно дивилися поперед себе. Бажаючи допомогти чоловікові збиратися в дорогу і показати, що і. вона може бути корисною в таку скрутну хвилину, сердешна жінка витягла Джорджів шарф із шухляди й ходила за чоловіком з тим шарфом у руках, мовчки дивлячись, як він збирається. Так вона вийшла й до вітальні і стала, прихилившись до стіни й притиснувши шарф до грудей, і те важке плетиво червоніло, немов велика кривава пляма. Коли наш щиросердий капітан побачив її, його приголомшило каяття. «Господи милосердний! — подумав він. — І на таке страшне нещастя я зважився дивитись!» їй не можна було нічим допомогти, не можна було втішити, заспокоїти це безпорадне горе. Він стояв і хвилину дивився на неї, безсилий, сповнений муки, як батько дивиться на свою дитину, що страждав від нестерпного болю.
Нарешті Джордж узяв Еммі за руку й повів назад до спальні, звідки повернувся вже сам. Вони попрощалися там, і він пішов.
«Слава богу, що все вже позаду, — подумав Джордж, спускаючись сходами і притримуючи рукою шаблю. Він швидко пішов до місця збору, де шикувався його полк і куди з своїх квартир поспішали солдати й офіцери. Серце в нього калатало, щоки палали, починалася велика гра війна, і він був один із гравців. Який шалений спалах сумнівів, надій і втіхи! Яка величезна нагода виграти й програти! Що важили всі його дотеперішні ігри в порівнянні з цією? Він з хлоп’ячих років захоплювався всіма змаганнями, де потрібні були сила й відвага. Він був чемпіоном у школі і в полку, скрізь його винагороджували оплесками, і на хлоп’ячих крикетних матчах і на кінних змаганнях у полку — всюди він здобував сотні перемог, і хоч де б він з’являвся, жінки й чоловіки обожнювали його й заздрили йому. Які прикмети в чоловікові викликають дужче захоплення, ніж фізична сила, спритність і мужність? З давніх-давен сила й відвага були темою для пісень і балад; з часів Троянської війни й до наших днів поезія завжди вибирає своїм героєм вояка. Я думаю, чи, бува, не тому, що чоловіки в душі боягузи, вони так захоплюються хоробрістю і вважають, що войовничість заслуговує далеко більшої похвали і поклоніння, ніж інші чесноти? — Отже, почувши бадьорий бойовий поклик, Джордж вирвався з ніжних обіймів, трохи соромлячись, що дав себе затримати (хоч у його дружини для цього були надто кволі руки). Таке саме палке нетерпіння відчували всі його товариші, з якими ми вже встигли познайомитися, починаючи від бравого літнього майора, що вів полк у похід, і кінчаючи хорунжим, що мав нести полковий прапор.
Сонце тільки-но почало сходити, коли військо вирушило в дорогу. Це було величне видовище: попереду колони крокував оркестр, граючи полковий марш, тоді їхав верхи на своєму Пірамі, дужому бойовому коні, майор, командир полку, за ним ішли гренадери на чолі зі своїм капітаном, у центрі маяли прапори, що їх несли старший і молодший хорунжі, потім крокував Джордж па чолі своєї роти. Він глянув угору, всміхнувся Емілії і пішов далі; невдовзі музика завмерла вдалині.
Розділ XXXI
У ЯКОМУ ДЖОЗ СЕДЛІ ПІІКЛУЄТЬСЯ ПРО СВОЮ СЕСТРУ
Таким чином усі старші офіцери були покликані виконувати свій обов’язок, і Джоз залишився на чолі маленької колонії у Брюсселі, весь гарнізон якої складався з хворої Емілії, служника-бельгійця Ісидора й дівчини-покоївки. Хоч Джоз був у поганому гуморі і сон йому перебив Доббін та події того ранку, він однаково залишався в ліжку й перевертався з боку на бік ще не одну годину, поки надійшла та пора, коли він звичайно вставав. Сонце вже підбилося високо, і наші відважні приятелі з *** полку здолали не одну милю, коли збирач податків у строкатому халаті вийшов снідати.