Посоромися, Ребеко. Ти недобра, розпусна жінка! Облудна приятелька і облудна дружина! — Еміліє, бог мені свідок, що я нічим не завинила перед своїм чоловіком, — сказала Ребека, відвертаючись від неї.
А переді мною теж не завинила, Ребеко? Тобі не пощастило забрати його в мене, але ти пробувала. Спитай своє серце, правда це чи ні!-«Отже, вона нічого не знає», — подумала Ребека.
Він повернувся до мене, я знала, що так буде. Знала, що ніяка фальш, ніякі лестощі не відірвуть його від мене надовго! Я знала, що він прийде. Я так молилася, щоб він повернувся! — Бідолашна сказала ці слова так палко й промовисто, що Ребека не спромоглась нічого відповісти, — такого тону вона ще ніколи не чула від неї.
Що я тобі зробила, — повела далі Емілія, вже трохи жалісливіше, — що ти хотіла відібрати його в мене? Він був мій усього шість тижнів. Ти могла б не завдавати мені таких прикрощів, Ребеко. А ти в перші ж дні після нашого шлюбу прийшла і все зіпсувала. Тепер Джордж поїхав, і ти поквапилася глянути, яка я нещасна. Ти стільки мучила мене останніми тижнями, що сьогодні могла б уже пожаліти.
Я… я ніколи не приходила сюди, — перебила її Ребека, несамохіть визнавши сумну правду.
Авжеж, не приходила. Ти його виманювала звідси. Може, ти й тепер прийшла забрати його в мене? — вела далі Емілія, наче непритомна. — Він тут був, але вже пішов.
Ось на цій канапі він сидів. Не доторкайся до неї. Ми там розмовляли. Я сиділа в нього на колінах і обіймала його, і ми молилися разом. Так, він був тут, а вони прийшли й забрали його від мене, але він обіцяв, що повернеться.
Неодмінно повернеться, люба, — сказала Ребека, мимоволі зворушена її словами.
Бачиш, це його шарф. Правда, гарного кольору? — Емілія взялася за торочки, піднесла їх до уст і поцілувала. Ще вранці вона перев’язала тим шарфом свій стан. Здавалося, вона забула про гнів, про ревнощі, навіть про те, що поряд стоїть її суперниця. Вона мовчки підійшла до ліжка й заходилася ніжно гладити Джорджеву подушку. На обличчі в неї з’явилося щось схоже на усмішку.
Ребека тихенько вийшла з кімнати.
Як там Емілія? — запитав Джоз, що й досі сидів у кріслі.
Її не можна залишати саму, — відповіла Ребека. — Мені здається, що їй дуже погано. — І вона, трохи засмучена, залишила Джоза, відмовившись від його запрошення розділити з ним ранній обід, який він уже замовив.
З натури Ребека була досить добра й послужлива, а Емілію вона, можливо, навіть любила. Крім того, докірливі слова приятельки, хоч які вони були гіркі, не образили Ребеку, а швидше потішили її. Тому, зустрівши місіс О’Дауд, яку проповіді жодного разу не заспокоїли і яка сумно тинялася в парку, Ребека підійшла до неї, трохи її цим здивувавши, бо майорова дружина не звикла до такої уваги й виявів чемності з боку місіс Кроулі, сказала що бідолашна Емілія почуває себе дуже погано, що вона з відчаю майже втратила розум, і вмовила добродушну ірландку піти й розрадити свою улюбленицю.
В мене й свого клопоту досить, — поважно відповіла місіс О’Дауд, — і я не думаю, що сердешній Емілії потрібне сьогодні чиєсь товариство. Але якщо їй так погано, як ви кажете, а самі ви не можете побути з нею, хоч так її завжди любили, я, звісно, піду і спробую їй чимось допомогти. До побачення, пані.
З цими словами власниця годинника з репетицією стріпнула головою і залишила місіс Кроулі, товариства якої вона не вельми запобігала.
Бекі дивилася їй услід і всміхалася. В неї було дуже розвинуте почуття гумору, і парфянський погляд, який на неї кинула, відходячи, місіс О’Дауд, майже розвіяв її сумний настрій.
«Моє шануваннячко, чарівна пані, рада бачити вас такою веселою. Принаймні ви не виплачете своїх очей з горя», — подумала Бетті і квапливо подалася до помешкання місіс Осборн.
Бідолашна Емілія все ще стояла коло ліжка, де її залишила Ребека; вона майже збожеволіла з горя. Майорова дружина, жінка трохи сильнішої вдачі, ніж у неї, зробила все, щоб потішити свою молоду приятельку. — Ви повинні триматися, люба Еміліє,— лагідно сказала вона. — А то він пошле по вас після перерви, а ви лежатимете хворі. Ви не єдина жінка, доля якої сьогодні в божих руках.
Я знаю. Знаю, що я дуже погана, дуже слабкодуха, — відповіла Емілія.
Вона усвідомлювала свою немічність. Але присутність рішучої приятельки підбадьорила її, з місіс О’Дауд їй стало краще. Вони просиділи разом до другої години, і серця їхні були з полком, що посувався все далі й далі вперед. Страшні сумніви і муки, молитви, страх і невимовна туга супроводжували полк. Це був жіночий внесок у війну. Війна обкладала даниною всіх однаково: чоловіки платили їй кров’ю, а жінки— слізьми.