Втеча не, припинялася. Тільки-но котрій родині щастило роздобути карету, вона негайно виїздила з міста. Коли Джоз сімнадцятого червня прийшов до готелю Ребеки, він побачив, що велика карета Голодвірсів теж нарешті рушила з двору.
Граф якимось дивом роздобув коней без місіс Кроулі і тепер квапився в Гент. У цьому ж місті пакував свою валізку й Людовік Бажаний; здавалося, що лиха доля ніколи не дасть спокою безталанному вигнанцеві.
Джоз відчував, що вчорашній перепочинок був тільки тимчасовим і що куплені за такі великі гроші коні йому напевне знадобляться. Цілий день він не знаходив собі місця. Звичайно, поки англійська армія відділяла Брюссель від Наполеона, не було нагальної потреби тікати, але про всяк випадок він перевів коней з далекої стайні до тієї, що містилася на подвір’ї його готелю, де можна було на них кидати оком і не ризикувати, що їх украдуть. Ісидор весь час пильнував дверей стайні і тримав коней осідланими, щоб відразу можна було рушити в дорогу. Він нетерпляче чекав цієї хвилини.
Після того як її так погано прийняли напередодні, Ребека втратила бажання навідувати свою любу Емілію. Вона підрізала стебла в квіток, які подарував їй Джордж, змінила воду й перечитала його записку.
Сердешна, — зітхнула вона, обертаючи в руках папірець, — як би я її цим убила! І через таке ледащо вона сушить своє серце, тьху! Він дурень, самовдоволений блазень, і навіть не любить її. Таж мій бідний, добрий Родон у десять разів кращий! — І вона почала думати про те. що робитиме, коли… коли щось станеться з її бідним Родоном, і як добре, що він залишив їй коней.
Надвечір місіс Кроулі, що не без гніву спостерігала, як вирушили в дорогу Голодвірси, згадала про застережні заходи графині й сама взялася до шиття. Вона позашивала в одяг більшість своїх прикрас, векселів та асигнацій і тепер була готова до всього: тікати, коли виникне така потреба, або залишитись і привітати переможця, однаково, чи то буде англієць, чи француз. І я не певен, чи тієї ночі вона не мріяла стати герцогинею та madame la maréchale, тим часом як Родон на Мон-Сен-Жанському бівуаці, загорнувшись у плащ, під заливним дощем, усіма своїми думками линув до коханої дружини, яку залишив у місті.
Наступного дня була неділя. Місіс О’Дауд задоволено побачила, що обоє її хворих зміцніли й підбадьорились після нічного спочинку. Сама вона спала на великому кріслі в кімнаті Емілії, готова кинутись до своєї бідолашної приятельки чи до пораненого хорунжого, якщо котромусь знадобиться її допомога. Коли настав ранок, ця невтомна жінка вернулася до будинку, де вони з майором наймали житло, і причепурилася, як і належало в святковий день. Дуже ймовірно, що поки вона перебувала в кімнаті, де спав її чоловік і де ще й досі на подушці лежав його нічний ковпак, а в кутку стояла палиця, то послала принаймні одну гарячу молитву Всевишньому, прохаючи в нього ласки для хороброго воїна Майкла О’Дауда.
Повертаючись, місіс О’Дауд узяла з собою молитовник і славнозвісний том проповідей свого дядька-декана, який вона не забувала читати кожної неділі, може, не все розуміючи — бо декан був людиною вченою і любив уживати латинські вислови, — зате дуже врочисто, виразно і загалом досить правильно вимовляючи довгі, чужі їй слова. «Скільки разів слухав ці проповіді мій Мік, — думала вона, — коли я читала їх у нашому затишному гніздечку. Місіс О’Дауд вирішила й цієї неділі щось прочитати з книжки своїй пастві, тобто Емілії і пораненому хорунжому. Така сама відправа того дня і тієї години відбувалася в двадцяти тисячах церков, і мільйони британців та британок навколішки просили у Всевишнього заступництва.