Одним із них був наш приятель Доббін. Це він привіз Емілію назад до Англії й до будинку її матері, коли місіс О’Дауд, одержавши настійливий виклик від свого чоловіка-полковника, мусила покинути хвору. Кожному, хто не зовсім зачерствів, потепліло б на серці, коли б він побачив, як Доббін тримав на руках дитину, а Емілія, дивлячись на них, щасливо сміялася. Вільям був хрещеним батьком дитини і вдосконалював свій хист у купівлі чашок, ложечок, корячків і калаталець для свого хрещеника.
А як упадала біля нього сама Емілія, як вона сповивала й годувала його, тільки й жила ним, як відпихала всіх няньок і не дозволяла майже нікому торкнутися його, вже годі й казати. Вона вважала, що робить його хрещеному батькові, майорові Доббіну, велику ласку, дозволяючи інколи поколихати хлопчика. В дитині втілювався сенс її існування. Вона вся променіла материнською ніжністю. Вона огортала кволу, безпорадну істоту любов’ю й ласкою. Дитина пила з її грудей життя. Ночами, коли Емілія лишалася сама, її раптово переповнювала радість материнської любові, якою господь у своїй дивовижній милості обдарував жінку, радість, неприступна розумові, багато вища за нього, — сліпа, прекрасна відданість, притаманна лише жіночому серцю. Вільямові Доббіну залишалося тільки стежити за переживаннями Емілії та порухами її серця і дивуватися. А оскільки кохання допомагало йому вгадувати всі почуття, що її хвилювали, він бачив з фатальною чіткістю, що, на жаль, там не було місця для нього. Але, знаючи це, він не нарікав і покірно зносив свою долю.
Гадаю, що батько й мати Емілії розуміли майора й навіть були не від того, щоб посприяти йому. Адже Доббін відвідував їх щодня, довго просиджував з ними, або з Емілією, або з чесним господарем будинку містером Кленом та його родиною. Він майже щодня з того чи іншого приводу приносив усім подарунки, і господарева донька, улюблениця Емілії, прозвала його «майором Цукерком». Ця маленька дівчинка звичайно виконувала роль церемоніймейстера й доповідала про нього місіс Осборн. Якось «майор Цукерок» насмішив її: він приїхав у Фулем бричкою і, злізши з неї, дістав дерев’яного коника, барабан, сурму та інші військові іграшки для маленького Джорджі, якому ледве минув шостий місяць і для якого всі ці подарунки, безперечно, були завчасні.
Дитина щойно заснула.
Тихо! — прошепотіла Емілія, мабуть, невдоволена рипучими чобітьми майора. Вона простягла йому руку й засміялася, бо Вільям не зміг її потиснути, поки не звільнився від своїх пакунків.
Іди вниз, Мері,— сказав він дівчинці,— мені треба поговорити з місіс Осборн.
Емілія трохи здивовано глянула на нього й поклала дитину в ліжечко.
Я приїхав попрощатися з вами, Еміліє,— сказав він, легенько стискаючи її білу худеньку ручку.
Попрощатися? А куди ж ви їдете? — запитала вона всміхаючись.
Адресуйте листи на моїх агентів, — сказав Доббін, — а вони вже будуть пересилати їх далі до мене. Ви ж будете писати мені, правда? Я їду надовго.
Я писатиму вам про Джорджі,— мовила вона. — Любий Вільяме, які ви були добрі до нього й до мене! Гляньте на нього! Правда, він схожий на ангела? — Маленькі рожеві пальчики дитини машинально обхопили палець чесного солдата, а Емілія з ясною материнською втіхою глянула йому в обличчя. Найсуворіша гримаса не змогла б поранити Доббіна дужче, ніж цей ласкавий погляд, що не давав йому ніякої надії. Він схилився над дитиною і матір’ю. На мить він утратив мову. І, тільки зібравши всю свою силу, він сказав:-Хай вас береже господь! — Хай і вас береже господь, — відповіла Емілія, підвела голову й поцілувала його. — Тихо, не збудіть Джорджі! — додала вона, коли Вільям Доббін важкою ходою рушив до дверей.
Емілія не чула, як загуркотіла, від’їжджаючи, бричка: вона дивилася на дитину, що всміхалась уві сні.
Розділ XXXVI
ЯК МОЖНА ДОБРЕ ЖИТИ НЕВІДОМО НА ЯКІ КОШТИ