Родоне, — сказала Ребека одного пізнього вечора, коли чоловіче товариство сиділо/у її вітальні біля каміна, в якому потріскували дрова (бо чоловіки приїздили до них завершити вечір, і Ребека завжди мала для них напоготові морозиво й каву, найкращі в Лондоні), — мені потрібна вівчарка.
Що? — перепитав Родон, піднявши голову від столу з картами.
Вівчарка? — здивувався юний лорд Саутдаун. — Люба місіс Кроулі, що за химери? Чому б вам не придбати датського дога? Я знаю одного, величезного, мов жирафа, слово честі! Такого, що хоч запрягай у вашу коляску. Або хорта… мій хід, з вашого дозволу… чи малесенького мопса, що цілком уміститься в котрійсь табакерці лорда Стайна. А один чоловік у Бейсуотері має пса з таким носом, що ви…
записую короля і ходжу… що ви могли б вішати на нього капелюшка.
Записую взятку, — поважно мовив Родон. Він звичайно весь віддавався грі і підтримував розмову тільки тоді, коли йшлося про коней або заклад.
Навіщо вам та вівчарка? — весело повів далі юний Стаутдаун.
Я маю на увазі моральну вівчарку, — відповіла Бекі і, сміючись, глянула на лорда Стайна.
А це що за біс? — спитав його милість.
Пес, що відганяв би від мене вовків, — сказала Ребека. — Компаньйонка.
Люба невинна овечка, вам справді треба вівчарки, — мовив маркіз і, виставивши вперед підборіддя й огидно вищиривши зуби, втупив у Ребеку маленькі очі.
Вельможний лорд Стайн стояв біля каміна, попиваючи каву. Полум’я весело палахкотіло і потріскувало за гратами. На каміні горіло зо два десятки свічок у різних чудернацьких свічниках — позолочених, бронзових і порцелянових. Вони чарівно освітлювали постать Ребеки, що сиділа на канапі, оббитій квітчастою тканиною. Вона була в рожевій сукні, свіжій, мов троянда, її білі, як сніг, руки і плечі поблискували крізь тоненький газовий шарф, який ледь прикривав їх, волосся кучерями спадало навколо шиї, а з-під тугих, шелестких згорток шовку визирала ніжка, чарівна ніжка в чарівному черевичку і в прозорій шовковій панчосі.
Свічки осявали також блискучу лисину лорда Стайна у віночку рудого волосся. Він мав густі кущуваті брови й неспокійні, налиті кров’ю очі, оточені сіткою зморщок. Нижня щелепа в нього випиналася вперед, а коли він сміявся, з рота хижо витикалися два блискучі ікла. Того дня він обідав з особами королівської родини, тому почепив на себе орден Підв’язки й стрічку. Його милість був невисокий, широкогрудий і кривоногий, проте він дуже пишався красою своєї ступні та литки і весь час погладжував прикрашене орденом Підв’язки коліно.
Отже, пастуха замало, щоб стерегти овечку? — спитав він.
Пастух надто любить грати в карти й ходити по клубах, — сміючись, відповіла Бекі.
Господи, що за розпусний Корідон! — сказав мілорд. — Як би йому личила сопілка! — Б’ю трійкою, — озвався Родон від столу з картами.
Послухайте-но свого Мелібея, — пробурчав шляхетний маркіз. — Він справді робить те, що й належить робити буколічним пастухам: стриже Саутдауна. Ох, яке невинне ягня? Яке з біса біленьке руно! — В очах Ребеки блиснула зневажлива посмішка.
Але ж, мілорде, — мовила вона, — ви теж лицар цього ордену.
І справді, на шиї в нього красувався ланцюжок ордена Золотого руна — подарунок іспанських володарів, що повернулися на трон.
Лорд Стайн замолоду був відомий своєю схильністю до авантюр і успіхами в картах.
Раз він просидів два дні й дві ночі за грою з містером Фоксом. Він обігрував багатьох найвельможніших осіб королівства, і казали, що навіть титул маркіза він виграв у карти. Але його милість не любив натяків на свої колишні fredaines / Витівки (франц.)/. Ребека побачила, що його густі брови грізно насупились.