Та я думаю, що навіть лагідна леді Джейн розгнівалася б, якби знала все. Річ у тім, що коли місіс Родон опоряджувала будинок сера Пітта, вона знайшла те мереживо й ту парчу — власність попередніх господинь дому — в старовинних шафах і тихенько забрала ті скарби додому, щоб прикрасити ними свою особу. Брігс бачила, як Бекі їх брала, але нічого не питала й не зчиняла бучі; може, вона навіть поспівчувала їй, як поспівчувала б не одна чесна жінка.
А діаманти…
Де ти в біса взяла ці діаманти, Бекі? — запитав її чоловік, милуючись коштовностями, які яскраво блищали-на шиї і в вухах дружини і яких він ніколи раніше в неї не бачив.
Бекі ледь почервоніла й пильно глянула на чоловіка. Сер Пітт також ледь зашарівся і відвернувсь до вікна. Річ у тім, що він сам подарував Бекі декотрі з тих оздоб — чудову діамантову застібку, якою Ребека пришпилила перлини на шиї,— і не знайшов нагоди сказати про це дружині.
Бекі відвела погляд від чоловіка і переможно, зухвало подивилась на сера Пітта, немов питаючи: «Зрадити вас?»-Угадай! — сказала вона чоловікові.— Ну, дурненький! Як ти вважаєш, де я їх узяла? Все, крім застібки, — яку давно подарував мені один близький приятель, я, звичайно, взяла в позику. У містера Полоніуса на Ковентрі
стріт. Невже ти думаєш, що всі діаманти, в яких з’являються при дворі, належать тим, кого вони оздоблюють, як ці чудові камені леді Джейн, — до речі, вони багато кращі за мої.
Це родинні коштовності,— мовив сер Пітт, знову зніяковівши.
Поки відбувалася ця родинна розмова, карета котилася вулицею, аж поки нарешті висадила свій вантаж біля парадного входу в палац, де монарх сидів уже у всій своїй пишноті.
Діаманти, якими милувався Родон, не повернулися до містера Полоніуса на Ковентрі-стріт, та він їх і не вимагав. Вони опинилися в потаємному сховку — маленькій скриньці, яку давно подарувала Бекі Емілія Седлі і в якій та зберігала багато корисних, а може, й коштовних речей, що про них чоловік не знав. Не знати нічого або знати дуже мало — така доля чоловіків. А приховувати — хіба це не риса вдачі багатьох жінок? О леді, хто з вас не приховує від чоловіків рахунки своїх кравчинь? У скількох із вас є сукні й браслети, які ви не зважуєтесь показувати або носите з острахом? З острахом і з усмішкою лащитись ви до чоловіка, який сидить поруч і не може відрізнити нової атласної сукні від старої чи нового браслета від торішнього і який гадки не має про те, що жовтий мереживний шарф, схожий на ганчірку, коштує сорок гіней і що від мадам Бобіно щотижня надходять листи, в яких та настійливо вимагає грошей! — Так і %Родон нічого не знав про діамантові сережки та діамантову брошку, яка оздоблювала груди його дружини; проте маркіз Стайн, що, як лорд Пудреної кімнати й один з найбільших сановників і найвідоміших захисників англійського трону, був присутній там серед інших вельмож у всій пишноті своїх зірок, підв’язок, ланцюжків та орденських стрічок і явно виділяв цю маленьку жінку з-посеред інших, знав, звідки вони походять і хто за них заплатив.
Нахилившись до неї, він усміхнувся й процитував усім відомі, чудові рядки з «Викрадення локона» про діаманти Белінди, «які єврей би цілував й обожнював безбожник».
Але, яг сподіваюся, ваша милість — побожний? — мовила маленька леді й стріпнула головою.
Дами навколо неї почали перешіптуватись і пліткувати, а джентльмени — кивати головою і теж перешіптуватись, побачивши, якою увагою вшанував маленьку пройдисвітку цей вельможа.
Таке безсиле, недосвідчене перо, як моє, навіть не зважується описувати подробиці зустрічі Ребеки Кроулі, в дівоцтві Шарп, з її найяснішим володарем.
Засліплені очі мружаться від самої думки про ту велич. Вірнопідданські почуття й скромність не дозволяють нам навіть подумки надто пильно й зухвало роззирнутися по священній аудієнц-залі, а змушують нас швидко, шанобливо відступити, в побожному мовчанні низько вклоняючись його величності.
Досить сказати, що після цієї зустрічі в усьому Лондоні не було вірнопідданішого серця, ніж серце Бекі. Ім’я короля завжди було в неї на устах, вона казала, що він найчарівніший зі смертних. Бекі пішла до крамниці Кольнагі й замовила найкращий портрет, який тільки могло створити мистецтво і який можна було придбати наборг, — славнозвісний портрет, де найкращий з монархів, у сюртуці з хутряним коміром, коротких панталонах і шовкових панчохах, сидить на канапі й безглуздо посміхається з-під кучерявої рудої перуки. Вона замовила брошку з мініатюрою короля і тепер завжди носила її. Вона розважала своїх знайомих і навіть трохи набридала їм розмовами про його вишуканість і вроду. Хтозна, може, ця маленька жінка мріяла про роль нової Ментенон чи Помпадур.