Гладкий, червонопикий воротар вражено подивився вслід Родонові, коли той повернувся й пішов геть; озиралися на нього й по-святковому вбрані люди, які де-не-де з’являлися на вулицях цієї ранньої години: хлопчаки з притулку з чистими, як сонце, обличчями, городник, що стояв, прихилившись до одвірка своєї крамнички, шинкар, що зачиняв на сонці віконниці, бо в церкві почалася відправа. На біржі теж жартували з розкуйовдженого полковника в бальному костюмі, поки він наймав бричку й наказував візникові везти його в Найтсбріджські казарми.
Скрізь по місту гомоніли дзвони, коли Родон прибув до Найтсбріджа. Якби він глянув убік, то міг би побачити свою давню знайому Емілію, що поспішала з Бромптона на Рассел-сквер. Школярі зграйками йшли до церкви, чисто підметені тротуари й верхні місця в каретах були повні людей, що зібралися на прогулянку.
Та полковник був надто заклопотаний своїми справами й не помічав, що робиться навколо. Біля казарм він відпустив бричку й сягнистим кроком зайшов до кімнати свого давнього приятеля капітана Макмердо, якого, на свою радість, застав удома.
Капітан Макмердо, бувалий солдат, учасник битви під Ватерлоо, улюбленець полку, в якому він тільки через нестачу грошей не досяг вищих чинів, втішався в ліжку ранковим спочинком. Напередодні він побував на веселій вечері, яку шановний капітан Джордж Сінкбарз влаштував у себе на Бромптон-сквер для своїх молодих приятелів з полку та кількох дам з кордебалету, і старий Мак, що почував себе вільно з людьми всякого віку і всякого рангу, що знався з генералами, псарями, танцівницями, бійцями навкулачки — одне слово, з найрізноманітнішими людьми, — відпочивав після нічної праці, і оскільки цього дня не був черговим, то лежав у ліжку.
Його кімната була вся обвішана картинами на теми балету, бійок навкулачки та іншого спорту, яких йому надарували друзі, коли залишали полк, одружувалися й вибирали собі спокійне життя. А що капітанові було вже майже п’ятдесят років і двадцять чотири з них він пробув у війську, то в нього зібрався своєрідний музей. Він був одним із найкращих стрільців в Англії і, як на свою чималу вагу, одним з найкращих їздців; з Кроулі вони були суперниками, коли той служив у війську. Одне слово, капітан Макмердо — бравий вояк з невеликою, коротко обстриженою сивою головою, в шовковому ковпаку, червонощокий, з червоним носом і довгими нафарбованими вусами — лежав у ліжку й читав у «Белловому житті» звіт про вже згадувану бійку навкулачки «Улюбленця Татбері» з «Баркінгським Громилом».
Коли Родон сказав капітанові, що йому потрібен друг, той чудово зрозумів, якої дружньої послуги він чекав від нього, бо вже залагодив для своїх знайомих десятки таких справ з незрівнянним хистом і розважністю. Його королівська величність, блаженної пам’яті головнокомандувач англійської армії, вельми поважав за це капітана Макмердо; він був надійним пристановищем для кожного джентльмена в біді.
У чім справа, голубе мій? — запитав старий вояк. — Знов якась картярська історія, як та, коли ми вколошкали д капітана Маркера? — Ні, йдеться… йдеться про мою дружину, — відповів Кроулі, опустивши очі й дуже почервонівши.
Капітан свиснув.
Я завжди казав, що вона тебе кине, — почав він (і справді, в полку та в клубах билися об заклад, коли мова заходила про те, як далі складеться життя полковника Кроулі,— такої невисокої думки були його товариші й світ про вдачу місіс Кроулі), але, побачивши, яким лютим поглядом відповів Родон на його слова, Макмердо вирішив, що краще буде не розводитись на цю тему.
І що, іншого шляху немає, голубе? — поважним тоном повів далі капітан. — Ти маєш тільки підозру чи… ще щось? Може, листи? Ти б не міг владнати все спокійно? Бачиш, у таких справах, як ця, найкраще не зчиняти ґвалту, коли є змога.
«Диви, він аж тепер її розкусив!» — подумав капітан, згадуючи незчисленні розмови в офіцерському клубі, де ім’я місіс Кроулі втоптували в болото.
Є лише один шлях, — відповів Родон, — і котрийсь із нас помандрує ним на той світ.
Розумієш, Маку, мене прибрали з дороги, запроторили до в’язниці, і я застав їх самих. Я йому сказав, що він брехун і боягуз, збив його з ніг і надухопелив.
Так йому й треба, — сказав Макмердо. — А хто то був? — Родон відповів, що то був лорд Стайн.