Коли маркіз Стайн одужав і почав виходити з дому, міністр колоній якось зустрів його і, вклонившись, щиро подякував від свого імені й від імені міністерства за таку чудову рекомендацію. Можна собі уявити, з яким задоволенням лорд Стайн вислуховував ті компліменти.
Таємницю його сутички з полковником Кроулі пущено в непам’ять, як сказав Уенгем, тобто її пустили в непам’ять секунданти і самі супротивники. Але вже того самого вечора про неї говорили за п’ятдесятьма обідніми столами на Ярмарку Суєти. Самий тільки пронозливий Кудкудакт побував на семи вечірках і скрізь розповідав цю історію з відповідними поясненнями й доповненнями. З якою величезною втіхою слухала її місіс Вашингтон Уайт! Дружина єпископа Ілінгського не знаходила слів, щоб передати своє обурення; єпископ того ж таки дня завітав до Гонт-гауса й записав своє прізвище в книзі гостей. Малий Саутдаун був засмучений; засмутилася і його сестра, леді Джейн, дуже засмутилася, запевняю вас. Леді Саутдаун написала про це другій своїй дочці на мис Доброї Надії. Днів зо три ціле місто гомоніло про цю історію, і вона не попала в газети тільки завдяки зусиллям містера Вога, що мав вказівку від містера Уенгема. Судові виконавці й оцінювачі наклали арешт на майно бідолашного Реглса з Керзон-стріт, а гарненька дама, що останньою винаймала той скромний будиночок, тим часом опинилася… де? Хто знав, де вона опинилася? Хто ще цікавився нею через кілька днів після того? Винна була вона чи ні? Всі ми знаємо, який світ милосердний і який суворий вирок виносить Ярмарок Суєти в сумнівних випадках. Дехто казав, що вона поїхала в Неаполь слідом за лордом Стайном, а інші — що його милість покинув Неаполь і втік у Палермо, почувши про її приїзд. Хтось чув, що вона живе в Бірштадті й стала dame d’honneur / Придворною дамою (франц./) болгарської королеви, ще хтось — що вона з’явилася в Булоні, а ще хтось — що вона мешкає в котромусь із пансіонів Челтнема.
Родон призначив їй досить пристойне річне утримання, а Бекі, безперечно, була з тих жінок, що й з мідяка вміють зробити великий торг. Він, їдучи з Англії, заплатив би всі борги, якби хоч одне страхове товариство погодилось застрахувати його життя, але клімат острова Ковентрі був такий нездоровий, що полковник не міг роздобути ані шилінга під свою платню. Проте він регулярно переказував гроші братові і з кожною поштою писав своєму малому синові. Він забезпечував Макмердо сигарами й посилав леді Джейн силу-силенну мушлів, кайєннського перцю, гострих маринадів, варення з гуави та інших колоніальних товарів. Посилав він братові в Англію і «Мочартаунську газету», в якій підносили до небес нового губернатора, тим часом як редактор «Мочартаунськрго вартового» (дружину якого не запросили в будинок губернатора) писав, що його ясновельможність — тиран, у порівнянні з яким Нерон був освіченим філантропом.
Малий Родон любив брати ті газети й читати про його ясновельможність.
Мати не робила ніяких спроб побачитися з сином. На неділю й на канікули хлопець приїздив до тітки; скоро він уже знав усі пташині гнізда в околицях Королевиного Кроулі і виїздив на полювання з гончаками сера Гадлстона, які йому так сподобалися ще під час того першого, незабутнього гостювання в Гемпшірі.
Розділ LVI З ДЖОРДЖІ РОБЛЯТЬ ДЖЕНТЛЬМЕНА
Джорджі Осборн остаточно оселився в будинку свого діда на Рассел-сквер, жив там у колишній батьковій кімнаті і був визнаним спадкоємцем усіх тамтешніх розкошів. Врода, смілива вдача і джентльменські манери хлопця скорили дідове серце. Містер Осборн пишався ним так само, як колись Джорджем-старшим.
Хлопця оточували більшими розкошами й дужче розбещували, ніж свого часу його батька. Торгівля містера Осборна останніми роками процвітала, його багатство і вплив у Сіті збільшилися. Колись він радів, що може віддати Джорджа-старшого в добру приватну школу, а куплене синові офіцерське звання було для батька невичерпним джерелом гордощів; але для малого Джорджі та для його майбутньої кар’єри старий націлявся куди вище. Він зробить з хлопця джентльмена, весь час казав містер Осборн, дивлячись на Джорджі. В уяві він бачив його студентом, членом парламенту, а може, навіть і баронетом. Старий вважав, що помре спокійно, коли побачить онука на певному шляху до цих почестей. Хлопчика буде виховувати першокласний учитель з університетською освітою, а не якісь там дурисвіти й шахраї, о ні! Ще кілька років тому містер Осборн люто накидався на всіх священиків, учених тощо, називаючи їх зграєю облудників і ошуканців, які тільки те й знають, що товчуть латину й грецьку, а інакше нездатні заробити собі шматок хліба, зграєю зарозумілих собак, що згорда дивляться на британських купців і джентльменів, хоч ті можуть скуповувати їх сотнями. А тепер він патетично нарікав на те, що його самого вчили мало й погано, і часто виголошував перед Джорджі пишномовні тиради про необхідність і перевагу класичної освіти.