Отже, я мушу визнати, що Емілія без особливої скрухи — навпаки, з почуттям, дуже схожим на вдячність, — приймала крихти, які час від часу кидав їй свекор, і годувала ними свого батька. Вона просто вважала, що це її обов’язок. Таку вже мала натуру ця молода жінка (любі дами, Емілії тепер ще тільки тридцять років, і ми дозволяємо собі називати її молодою жінкою) — таку вже, повторюю, мала Емілія натуру, що жертвувала собою і складала все, що мала, до ніг тому, кого вона любила. Скільки довгих ночей натруджувала вона свої пучки за невдячною працею для маленького Джорджі, коли той ще жив з нею; скільки ударів лихої долі, скільки докорів, нестатків, горя витримала вона задля батька й матері! І серед такого життя, сповненого покори, самоти й непомітних жертв, вона шанувала себе нітрохи не більше, ніж шанував її світ: мені навіть здається, що в глибині серця вона вважала себе духовно вбогою, нікчемною істотою, якій пощастило більше, ніж вона заслужила. О бідолашні жінки! Нещасні самітні страдниці й жертви, ваше життя — суцільні муки, ви щоночі лягаєте на ложе тортур у своїх спальнях і щодня кладете голову під сокиру за столом у вітальнях. Кожен чоловік, що бачить ваші страждання чи заглядає в ті понурі місця ваших тортур, мусить пожаліти вас і… подякувати богові за свою бороду. Пам’ятаю, як багато років тому я бачив у закладі для недоумкуватих та божевільних у Бісетрі поблизу Парижа якусь нещасну істоту, зігнуту під тягарем неволі і своєї недуги.
Хтось із нашого гурту дав йому в cornet — паперовому пакуночку — пучку дешевого тютюну. Для бідолашного епілептика то була надто велика ласка: він аж заплакав з захвату і вдячності; ми з вами так не розчулилися б, якби нам хтось подарував тисячу фунтів річного прибутку або врятував життя. Отож якщо належним чином тиранити жінку, то можна побачити, як дешевенька ласка з вашого боку викличе в неї на очах сльози, ніби ви ангел-благодійник.
Отаку милостиню доля часом дарувала сердешній Емілії — кращого вона нічого не бачила. її життя, що починалося далеко не в біді, стало врешті жалюгідним існуванням у поволі, довгим ганебним рабством. Малий Джордж інколи відвідував матір, скрашуючи її нужденне животіння блідим промінчиком надії. Рассел-сквер був межею її в’язниці: вона зрідка могла дійти туди, але на ніч завжди мусила вертатися до своєї камери, виконувати свої сумні обов’язки, сидіти коло ліжка невдячних хворих, витримувати дратівливість і тиранію сварливих, розчарованих старих батьків. Стільком тисячам людей, переважно жінкам, судилося терпіти таке довге рабство! Це доглядачки без платні, сестри-жалібниці, якщо вам ця назва краще подобаються, але без романтичного почуття самопосвяти; вони тяжко працюють, голодуючи й недосипаючи ночей, страждають, не маючи ні від кого ані крихти співчуття, і в’януть непомітні й нікому не відомі.
Таємничій, грізній Мудрості, що визначає людську долю, подобається принижувати і вкидати в розпуку ніжних, добрих і розумних, а звеличувати самолюбів, дурнів і негідників! О брате мій, будь скромний у своїх достатках! Будь ласкавий до тих, кому не дісталося такого щастя, як тобі, хоч він на нього дужче заслуговує.
Подумай, яке ти маєш право зневажати когось, ти, чиї чесноти — тільки відсутність спокус, чиї успіхи, можливо, — проста випадковість, чиє високе становище — заслуга далекого предка і чий добробут, мабуть, — лихий жарт долі.
Матір Емілії поховали на бромптонському кладовищі, такого самого дощового похмурого дня, як був тоді, згадала Емілія, коли вона вперше приїздила сюди, до церкви, щоб повінчатися з Джорджем. її малий син сидів поруч з нею в розкішному жалобному вбранні. Емілія впізнала стару прибиральницю і паламаря. Поки священик читав панахиду, думки її линули в минуле. Якби тепер у її руці не променіла теплом ручка Джорджі, вона, мабуть, залюбки помінялася б місцем з… Але їй, як завжди, стало соромно за такі самолюбні думки, і вона про себе помолилася богові, щоб він дав їй снаги виконувати далі свій обов’язок.
І ось Емілія вирішила докласти всіх зусиль, щоб зробити свого старого батька щасливим. Вона працювала не покладаючи рук, облатувала й обшивала батька, співала старому й грала з ним у триктрак, читала йому вголос газети й готувала їжу, водила його гуляти в Кенсінгтонський парк чи на Бромптонський бульвар, слухала його розповіді, весь час усміхаючись і ласкаво прикидаючись, що їй цікаво, або сиділа поруч з ним, віддаючись своїм думкам і спогадам, поки немічний, буркотливий батько грівся на сонці й нарікав на свої кривди й злигодні. Які гіркі, невтішні були ті вдовині думки! Діти, що бігали туди й назад широкими алеями парку, нагадували їй Джорджі, якого в неї забрали. Першого Джорджа в неї також забрали, — її егоїстична, грішна любов в обох випадках була жорстоко покарана. Емілія намагалася переконати себе, що цілком заслужила таку недолю — нікчемна, недостойна грішниця! Вона була самітна, як билинка в полі.