Віднесіть майорові речі в двадцять третій номер — це його Кімната, — мовив Джон, не виявляючи ніякісінького подиву. — На обід вам, мабуть, спекти курку? Ви не жонаті? А казали, що ви одружилися, — тут був один лікар-шотландець з вашого полку. Ні, це казав каштан Гембі з тридцять третього, що квартирував з *** полком в Індії. Принести гарячої води? Чого ви приїхали в поштовій кареті, хіба пасажирською погано їхати? — З цими словами вірний служник, який знав і пам’ятав кожного офіцера, що зупинявся там, і для якого десять років були як один день, повів Доббіна до його колишньої кімнати, де лежав той самий килим, ще дужче витертий, стояло скромне, але охайне ліжко з цупким запиналом та інші давні меблі, оббиті збляклим ситцем, — усе те, що Доббін пам’ятав з часів своєї молодості.
Він згадав, як напередодні шлюбу Джордж ходив з кутка в куток у цій кімнаті, кусав нігті і божився, що батько повинен схаменутися, а якщо ні, то йому, Джорджеві, байдуже. Майорові здавалося, що ось-ось грюкнуть двері його кімнати і сам Джордж…
А ви не помолодшали, — мовив Джон, спокійно розглядаючи свого давнього знайомого. Доббін засміявся. Десять років і лихоманка не роблять людяну молодшою, Джоне, — сказав він. — Це ви завжди молоді… тобто ні, завжди старі.
А що сталося з удовою капітана Осборна? — запитав Джон. — Гарний був хлопець.
Господи, як він любив тринькати гроші! Він більше до нас не приходив, відколи поїхав звідси брати шлюб. І досі винен мені три фунти. Ось у мене записано, гляньте: «Десятого квітня тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, капітан Осборн, три фунти». Цікаво, чи його батько заплатив би мені за нього? — І Джон витяг ту саму книжечку з сап’яновими палітурками, де записав капітанів борг і де на збляклому засмальцьованому аркушику той запис зберігся разом з іншими незугарно надряпаними нотатками, що стосувалися колишніх постійних відвідувачів готелю.
Провівши свого гостя до кімнати, Джон незворушно пішов собі геть. А майор Доббін, червоніючи і в думках кепкуючи з власної дурості, вибрав із своїх цивільних костюмів найошатніший, той, що йому найбільше личив, і засміявся, розглядаючи в тьмяному люстерку на туалетному столику своє жовто-зелене обличчя й сивий чуб.
«Я радий, що старий Джон не забув мене, — подумав він. — Певне, й вона мене впізнає».
І він вийшов з готелю й сягнистим кроком подався в Бромптон.
Кожна дрібниця останньої зустрічі з Емілією воскресала в пам’яті цього відданого чоловіка, коли він ішов до її будинку. Арка і статуя Ахілла були збудовані вже після того, як він востаннє бачив Пікаділлі, сотні змін сталися там за цей час, але його око їх майже не помічало. Доббін захвилювався, коли з Бромптона звернув у провулок — знайомий провулок, що виходив на вулицю, де вона мешкала. Одружується вона чи ні? Якщо він зустріне її з хлопчиком… боже, що тоді робити? Він побачив якусь жінку, що йшла йому назустріч з дитиною років п’яти, — може, це вона? Доббін затремтів на саму думку про це.
Добравшись нарешті до будинку, де мешкала Емілія, він ухопився рукою за хвіртку і завмер. Він чув, як калатало в нього серце. «Хоч що там я застану, хай благословить її господь! — подумав він. — Та що дарма гадати, може, вона виїхала звідси», — сказав він сам до себе й зайшов у хвіртку.
Вікно у вітальні, де звичайно сиділа Емілія, було відчинене, але там нікого не було. Майорові здалося, що він упізнав фортепіано й картину над ним, ту саму, що й колись, і він знов захвилювався. На дверях і досі висіла мідна дощечка з прізвищем містера Клепа і молоточок, яким Доббін і повідомив про свій прихід.
На стук вийшла моторна дівчина років шістнадцяти з блискучими очима й рум’яними, щоками і вражено глянула на майора, що прихилився до невеличкого ганку.
Він був білий, мов привид, і насилу видушив із себе:-Тут мешкає місіс Осборн? — Якусь мить дівчина ще пильно дивилася на нього, тоді й сама зблідла і вигукнула:-Боже мій, та це ж майор Доббін! — Вона простягла йому обидві руки. — Хіба ви не пам’ятаєте мене? Я прозивала вас «майором Цукерком».
У відповідь на це майор схопив дівчину в обійми й поцілував, — я певен, що так він повівся вперше в житті. Дівчина заверещала, засміялася й щосили загукала:-Ma! Та! — Шановні батьки, що стежили за майором з віконця своєї охайної кухні, зійшли вниз і неабияк здивувалися, побачивши дочку в обіймах якогось високого чоловіка, вбраного в синій фрак і білі парусинові штани.