Але в цій вульгарній лицемірці, що тепер, підлещувалась до неї, Еммі завжди бачила-черству тиранку, яка не раз її засмучувала і яку їй доводилось уласкавлювати, коли вони спізнювалися з платнею, яка її лаяла за марнотратство, коли вона купувала щось смачне для хворих батьків, яка, бачивши її покірність, ще дужче принижувала її.
Ніхто ніколи не чув про ті прикрощі, що їх судилося зазнати в житті сердешній жінці. Вона таїлася з ними від батька, нерозважність якого часто приносила їй лихо. їй Доводилося витримувати докори за його помилки; і вона була справді така ласкава й покірна, ніби сама природа призначила їй бути жертвою.
Маю надію, що Емілії більше не доведеться страждати від людської брутальності.
Оскільки, як кажуть, на кожне горе є розрада, я повинен згадати, що бідолашна Мері, яка після від’їзду своєї приятельки залишилася в істериці, була віддана під опіку того самого молодого хлопця з хірургічної лікарні і завдяки йому швидко одужала. Залишаючи Бромптон, Еммі подарувала Мері всі меблі з своїх кімнат, узяла тільки портрети (ті, що висіли над ліжком) і своє фортепіано — маленьке давнє фортепіано, яке тепер від старості жалібно деренчало і яке Емілія любила з відомих їй причин. Вона була дитиною, коли вперше грала на ньому, — їй подарували його батьки. Потім його знов подарували їй, як пам’ятає читач, коли батьківський дім розпався вщент і цей інструмент був урятований з-під уламків.
Майор Доббін, що наглядав за спорядженням Джозового нового житла і дбав, щоб усе в ньому було гарне й зручне, страшенно зрадів, коли з Бромптона приїхав фургон з валізами та коробками переселенців і в ньому виявилось також старе фортепіано. Емілія хотіла поставити його в своїй вітальні, маленькій кімнатці на другому поверсі, з’єднаній з батьковою спальнею, — старий джентльмен звичайно сидів там увечері.
Коли з’явилися носильники з тим старим інструментом і Емілія звеліла їм поставити його в згаданій вище кімнаті, Доббінове серце залила тепла хвиля.
Я радий, що ви його зберегли, — розчулено мовив, він. — Я боявся, що воно вам байдуже. Я ціную його понад усе на світі,— відповіла Емілія.
Справді, Еміліє? — вигукнув майор. Річ у тім, що, оскільки він сам його купив, хоч ніколи про це не казав, йому й на думку не спадало, що Еммі» може вважати його подарунком когось іншого. Йому здавалося, що вона знає, хто його тоді прислав.
Справді, Еміліє? — спитав він, і з його уст уже ладне було злетіти найважливіше з усіх питання, коли Еммі сказала:-Хіба може бути інакше? Хіба не він мені його подарував? — Я не знав, — мовив бідолашний Доббін і посмутнів. Тоді Еммі не звернула уваги на цю обставину, не помітила вона також, як Доббін посмутнів. Але потім вона задумалася. І раптом з невимовною мукою і болем збагнула, що то Вільям подарував їй фортепіано, а не Джордж, як вона собі уявила. Отже, це був не Джорджів подарунок, єдиний, як вона досі гадала, подарунок від коханого, річ, яку вона найдужче цінувала, найдорожча пам’ятка й скарб. Вона розмовляла з ним про Джорджа, грала на ньому його улюблені мелодії, просиджувала біля нього довгі вечори, торкаючись до його клавішів і відповідно до свого скромного вміння й хисту видобуваючи з них смутні звуки, плакала над ним серед тиші. А виявляється, ця пам’ятка не від Джорджа. Фортепіано втратило для неї ціну. І коли згодом старий Седлі попросив її заграти йому щось, вона сказала, що фортепіано геть розладнане, що в неї болить голова і вона не може грати.
Потім, як завжди, Емілія почала дорікати собі за дріб’язковість та невдячність і вирішила винагородити чесного Вільяма за ту зневагу, яку вона хоч і не висловила йому, але відчула до його фортепіано. Через кілька днів, коли воші сиділи у вітальні, де Джоз дуже зручно вмостився спати після обіду, Емілія ледь тремтячим голосом сказала майорові Доббіну:-Я повинна перепросити вас за одну річ.
За що? — запитав він.
За… за те маленьке фортепіано. Я так і не подякувала вам, коли ви мені його подарували… давно, дуже давно, як я ще була дівчиною. Я думала, що то подарунок когось іншого. Дякую вам, Вільяме.
Вона простягла майорові руку, але серце в сердешної жінки обливалося кров’ю, а що стосується очей, то вони, звичайно, взялися за своє.
Та Вільям не зміг більше витримати.
Еміліє! Еміліє! — вигукнув він. — Це я купив його для вас. Я кохав вас тоді, як кохаю й тепер. Я мушу сказати вам усе. Здається, я покохав вас з першого погляду, з тієї хвилини, коли Джордж привів мене до вашого дому, щоб показати ту Емілію, з якою він був заручений. Ви були ще дівчам у білій сукенці, з довгими кучерями, ви прибігли до нас згори, наспівуючи, — пам’ятаєте? — і ми поїхали у Воксгол.