Коли старий Осборн наносився на майора, той, не вміючи брехати, почервонів, почав верзти щось недоладне і врешті признався.
Той шлюб, — сказав він (при цих словах обличчя співрозмовника потемніло), — відбувся великою мірою завдяки мені. Я вважав, що мій бідолашний товариш зайшов надто далеко і лкби відступився від узятих на себе зобов’язань, то зганьбив би своє ім’я і занапастив би місіс Осборн. І коли вона лишилася без будь-яких засобів, мені здалося, що я повинен підтримувати її своїми заощадженнями.
Майоре Доббіне, — мовив містер Осборн, суворо дивлячись на нього і теж почервонівши, — ви зробили мені велику кривду, але дозвольте сказати вам, сер, що ви чесна людина. Ось вам моя рука, сер. Мені й на думку не спадало, що моя парость жила на ваші кошти…
ї вони потиснули один одному руки.
Нашого лицеміра дуже збентежило те, що його добродійництво було викрите. А проте він, користуючись нагодою, спробував уласкавити старого й примирити його з пам’яттю про сина.
Джордж був шляхетний хлопець, — сказав він. — Ми всі його любили й ладні були зробити для нього все що завгодно. Я тоді був ще молодий і дуже пишався, що він приятелював зі мною, мені було приємніше бувати з ним, ніж у товаристві самого головнокомандувача. Я ніколи не бачив, другого такого мужнього, відважного й чудового офіцера, як він. — І Доббін розповів старому все, що міг пригадати про сміливі подвиги його сина. — А який Джорджі схожий на нього! — Він такий схожий на нього, що інколи мені аж страшно стає,— признався дід.
Разів зо два майор приїздив обідати до містера Осборна (це було в той час, як містер Седлі хворів), і коли вони лишалися вдвох після обіду, то розмовляли про полеглого героя. Батько, своїм звичаєм, хизувався сином і, перераховуючи його подвиги, не забував похвалити й себе, але відчувалося, що він полагіднішав, його гнів на бідолашного Джорджа пригас, і добре серце Доббіна тішили ці ознаки примирення. Другого вечора старий Осборн уже називав майора Вільямом, як у ті часи, коли Доббін і Джордж були дітьми, і наш чесний приятель побачив у цьому добру ознаку.
Наступного дня під час сніданку, коли міс Осборн з властивою її вікові і вдачі різкістю зважилась на якесь глузливе зауваження щодо вигляду й поведінки майора, господар дому перебив її:-Ти сама рада була б підхопити його, голубонько, та не на ті зуби горішок, ха-ха-ха! Вільям чудовий-хлопець.
Оце правда, дідусю, — схвально екала Джорджі, надійшов до старого, схопив його за довгі сиві бакени й поцілував, радісно всміхнувшись. А ввечері переповів усю цю розмову матері, яка цілком з ним погодилася.
Авжеж, він має золоте серце, — мовила вона. — Твій дорогий тато завжди так казав.
На світі небагато знайдеться таких добрих і справедливих людей, як Доббін.
Саме тоді нагодився майор, і, мабуть, тому Емілія почервоніла. А малий шибеник ще дужче збентежив матір, доказавши при Доббінові кінець вранішньої розмови.
Чуєте, Добе, — мовив він, — одна чарівна леді хоче вийти за вас заміж. Вона має купу грошей, носить накладку і з ранку до вечора лає челядь.
Хто ж це? — запитав Доббін.
Тітка Осборн! — відповів хлопець. — Так сказав дідусь. Ох, Добе, як було б чудово, якби ви стали моїм-дядьком! Тієї миті деренчливий голос старого Седлі з другої кімнати покликав Емілію, і сміх затих.
Не було сумніву, що погляди старого Осборна змінилися. Інколи він розпитував Джорджі про його дядька і сміявся, коли онук показував, як Джоз вигукує: «Пожалься боже!» — і жадібно їсть юшку. Одного разу старий сказав:-Негарно передражнювати родичів, ти ще надто зелений для цього. Міс Осборн, коли ти сьогодні поїдеш кататися, завези мою картку містерові Седлі, чуєш? З ним я ніколи не сварився.
У відповідь надійшла Джозова картка, і його та майора Доббіна запросили на обід — мабуть, найпишніший і найбезглуздіший обід, які будь-коли влаштовував містер Осборн. Було виставлено напоказ усе родинне срібло й скликано найкращих тостер. Містер Седлі вів до столу міс Осборн, і вона була до нього дуже ласкава; зате вона майже не розмовляла з майором, який скромно сидів далеко від неї біля містера Осборна. Джоз дуже поважно заявив, що такої черепахової юшки він ще зроду не їв, і запитав містера Осборна, де він бере мадеру.