Це з тих вин, що від Седлі,— шепнув дворецький господареві.
Я купив її дуже давно й заплатив добрі гроші,— уголос відповів містер Осборн своєму гостеві, а тоді пошепки сказав сусідові праворуч — Я купив її на розпродажі в того неборака.
Кілька разів старий розпитував майора про… про місіс Осборн, а на цю тему Доббін міг говорити довго й дуже красномовно. Він розповів містерові Осборну про її страждання, про її гарячу відданість чоловікові, пам’ять якого вона шанує й досі, про те, як ласкаво, з яким почуттям обов’язку вона підтримувала своїх батьків і як віддала свого сина, коли їй здалося, що так треба зробити.
Ви не знаєте, що вона витерпіла, сер! — мовив добрий майор тремтячим голосом. — І я сподіваюся й вірю, що ви помиритеся з нею. Якщо вона й забрала у вас сина, то зате віддала вам свого. І хоч як ви любили Джорджа, будьте певні, що свого вона любить удесятеро більше! — Далебі, ви добрий хлопець, сер! — тільки й сказав містер Осборн.
Йому ніколи не спадало на думку, що вдові могло бути боляче розлучатися з сином чи що його багатство стало причиною її горя. Вирішено, що їм треба якнайшвидше помиритися, і серце Емілії починало вже калатати на думку про страшну зустріч з Джорджевим батьком.
Але тій зустрічі так і не судилося відбутися. Перешкодила затяжна хвороба й смерть старого Седлі, після чого певний час не могло бути й мови про зустріч. Це лихо та і інші події, мабуть, вплинули на містера Осборна. Останнім часом він дуже підупав на силі, постарів і заглибився в себе. Він посилав по своїх адвокатів і, певне, дещо змінив у духівниці. Лікар, оглянувши старого, сказав, що він дуже виснажений, неспокійний, а тому не вадило б пустити йому трохи крові й повезти його на море, але старий від усього цього відмовився.
Якось, коли він мав зійти вниз на сніданок, служник, не заставши господаря в їдальні, подався до його туалетної кімнати й побачив його долі біля столика. Він був непритомний. Викликали міс Осборн, послали по лікарів, Джорджі, що мав їхати до школи, залишили вдома. Лікарі пустили хворому кров, поставили банки.
Осборн опритомнів, але мова до нього не повернулася, хоч разів зо два він щосили намагався щось сказати. Через чотири дні він помер. Лікарі зійшли вниз сходами, помічники грабаря піднялися ними нагору; всі віконниці з боку саду на Рассел-сквер позачиняли. З Сіті примчав Буллок.
Скільки грошей він залишив хлопцеві? Не половину ж? Певне, поділив їх нарівно між усіма трьома? — То була тривожна хвилина.
Що ж надаремне силкувався сказати бідолашний старий? Я сподіваюся, що він хотів побачити Емілію і помиритися з милою, вірною дружиною свого сина, перше ніж відійти з цього світу. Цілком можливо, що так воно й було насправді, бо його духівниця засвідчила, що зненависть, яку він так довго плекав, зникла з його серця.
У кишені його халата знайшли листа з великою червоною печаткою, якого Джордж написав йому з Ватерлоо. Певне, старий переглядав ще й інші папери, які торкалися сина, бо в кишені був також ключ від скриньки, де він їх тримав.
Печатки були зламані й конверти розірвані, мабуть, ще напередодні нападу, бо коли дворецький заносив йому чай до кабінету, то застав господаря над великою родинною біблією.
Коли розпечатали духівницю, виявилося, що половину майна залишено Джорджеві, а решту поділено нарівно між сестрами. Містерові Буллоку запропоновано або провадити далі справи торгового дому в інтересах усіх спадкоємців, або вийти з нього, якщо він виявить таке бажання. Річний прибуток у сумі п’ятсот фунтів, вираховуваний із Джорджевої частки, був відписаний його матері, «вдові мого улюбленого сива Джорджа Осборна», яка мала перебрати на себе опікунство над своєю дитиною.
«Майор Вільям Доббін, приятель мого улюбленого сина», був призначений виконавцем духівниці, «і оскільки він з доброти й щедрості своєї підтримував на свої власні кошти мого онука і вдову мого сина, коли ті лишилися без будь-яких засобів (читав далі адвокат), я тут дякую йому від щирого серця за його любов і ласку до них і прошу його прийняти від мене суму, достатню для купівлі чину підполковника, або використати її на свій розсуд».