«Отже, та відьма й далі снує свої інтриги, — думав Вільям. — І підбив її чорт приїхати сюди! Вона скрізь, де тільки з’явиться, приносить із собою біду».
Підперши руками голову й тримаючи перед собою «Пумперпікельську газету» за минулий тиждень, Доббін віддавався цим своїм неприємним думкам, коли раптом хтось торкнув його парасолькою за плече. Він підвів голову й побачив Емілію.
Ця жінка мала свій спосіб тиранити Доббіна (бо й найслабкішій людині хочеться над кимось володарювати); вона командувала ним, заохочувала його, змушувала бігати по її речі й носити їх, наче він був великим ньюфаундлендом. Йому й подобалося, так би мовити, стрибати у воду, коли вона гукала: «Гоп, Доббіне!»—і бігти за нею підтюпцем, тримаючи в зубах її ридикюль. Наша повість не досягла мети, якщо читач і досі не завважив, що майор був добрий телепень.
Чому ви не зачекали на мене, сер, щоб провести сходами? — запитала вона, тріпнувши головою, і глузливо присіла перед ним у реверансі.
Я не міг випростатися в тому коридорі,— відповів майор, кумедно знітившись, наче й справді був винний.
Радий, що може подати Емілії руку й вивести її з цього жахливого, продимленого приміщення, майор квапливо рушив з готелю і був би зовсім забув про офіціанта, якби той не побіг за ним слідом, не зупинив на порозі й не змусив заплатити за пиво, якого він навіть не куштував. Еммі засміялася, сказала, що майор — нечесна людина, бо хотів утекти, не сплативши боргу, і ще трохи пожартувала з того пива.
Вона була в чудовому настрої і прудко перебігла ринок; їй хотілося негайно побачити Джоза. Майор сміявся з такого бурхливого вияву почуттів, бо, щиро кажучи, досить рідко траплялося, щоб Емілія хотіла побачити брата негайно.
Вони застали бенгальця в його вітальні на другому поверсі. Поки Емілія сиділа зі своєю приятелькою в комірчині на горищі, а майор вибивав пальцями барабанні марші на брудних столиках у спільній залі внизу, Джоз походжав по кімнаті, кусав нігті й раз по раз поглядав через Ринкову площу на готель «Слон». Йому теж кортіло якнайшвидше побачити місіс Осборн.
Ну що? — запитав він.
Ох, бідолашна, як вона настраждалася! — вигукнула Еммі.
Атож, пожалься боже! — відповів Джоз і так жваво закивав головою, що його щоки задвигтіли, мов драглі.
Вона поселиться в кімнаті Пейн, а та перейде в мансарду, — повела далі Еммі.
Пейн, статечна дівчина-англійка, була особистою покоївкою місіс Осборн.
Провідник Кірш, як і належить, залицявся до неї, а Джорджі мучив її розповідями про німецьких розбійників і про духів. Вона тільки те й робила, що бурчала, командувала своєю господинею і заявляла, що завтра ж таки повернеться назад у своє рідне село Клепем.
Вона поселиться в кімнаті Пейн, — сказала Еммі.
Як? Невже ви хочете сказати, що приведете ту жінку до себе в дім? — вигукнув майор, схопившись з місця.
Авжеж, приведемо, — відповіла Емілія найневиннішим тоном. — Не лютуйте, майоре Доббіне, і не ламайте меблів. Так, ми збираємось поселити її тут.
Звичайно, люба моя, — сказав Джоз.
Вона, сердешна, так натерпілася, — повела далі Еммі.— її мерзенний банкір збанкрутував і втік, а чоловій, негідник, кинув її і забрав від неї дитину! (На цьому слові вона стиснула кулачки й погрозливо виставила їх перед собою — майор замилувався, дивлячись на таку сміливу войовницю). Вона, бідолашна, зовсім самітна й мусить давати уроки співу, щоб заробити на хліб, — то як же не влаштувати її тут! — Беріть у неї уроки, люба місіс Джордж, — вигукнув майор, — але не запрошуйте її жити до себе! Благаю вас, не запрошуйте! — Фе! — пирхнув Джоз.