Ви завжди такий добрий і співчутливий, принаймні таким були досі… я дивуюся вам, майоре Вільяме! — підвищила голос Емілія. — Коли ж їй допомогти, як не тепер, у її нещасті? Саме тепер треба стати їй у пригоді. Вона моя найдавніша приятелька, і не…
Вона не завжди була вам приятелькою, Еміліє,— сказав майор, уже зовсім розгнівавшись.
Цього натяку було для Емілії забагато; вона глянула на майора майже люто і сказала:-Посоромтеся, майоре Доббіне! — Вимовивши цю фразу, що мала вбити майора на місці, вона велично рушила до своєї кімнати й рвучко зачинила двері за собою і за своєю ображеною гідністю.
Натякати на це! — вигукнула вона вже за дверима. — Ох, яка це жорстокість з його боку! — І вона глянула на-портрет Джорджа, що висів, як звичайно, над портретом сина. — Так, це жорстокість. Якщо я їй вибачила, то невже-йому треба було про це казати? Ні. Хіба ж я не з його власних уст почула, якою негарною і безпідставною була-моя ревність? І що ти був чистий… Так, ти був чистий, мій святий серед святих на небі! — Вона пройшлася по кімнаті, тремтячи з обурення. Тоді сперлась на комод і довго не зводила погляду з портрета, що висів над ним. Джорджеві очі дивилися згори на неї неначе докірливо, і чим далі, то все сумніше. В її душі раптом знов воскресли ранні, дорогі спогади короткої весни її кохання. Рана, що ледь зажила з роками, знов почала кривавити, і як же болісно! Емілія не могла витримати чоловікових докорів. Цього не могло бути. Ні, не могло! — Бідолашний, безталанний друже наш Доббіне! Одне нещасливе слово знищило зусилля багатьох років — довгою, важкою працею споруджену будівлю життя, кохання й вірності, зведену хто зна на яких таємних, непомітних підвалинах, де були поховані пристрасті, нескінчена боротьба, невідомі жертви… Вимовлено одне слово — і руйнується чудовий палац надії, одне слово — і летить геть пташка, яку ти протягом цілого свого життя намагався приманити! — Хоч з виразу Еміліїного обличчя Вільям бачив, що настала критична хвилина, а все ж він і далі найпереконливішими словами вмовляв Джоза стерегтися Ребеки, настійливо, прохав його не брати її до себе. Він благав містера Седлі хоча б спершу розпитатися про неї, розповів, як йому випадково трапилось почути, що вона водиться з різними підозрілими людьми, нагадав, скільки зла вона зробила раніше, як вона з Кроулі оббирала бідолашного Джорджа. Тепер вона, як сама призналася, не живе з чоловіком — може, на це є свої причини? І якою вона буде поганою товаришкою для його сестри, що нітрохи не розуміється на житейських справах! Вільям закликав Джоза не допускати Ребеки в свою родину з таким красномовством, на яке тільки був здатен, і з куди більшим запалом, ніж звичайно виявляв цей спокійний чоловік.
Якби він був не такий наполегливий або трохи хитріший, йому, певне, пощастило б переконати Джоза, та бенгальця зачіпало за живе почуття переваги, з яким, на його думку, майор «ставився до нього (він навіть поділився своїм враженням з провідником, містером Кіршем, а оскільки майор перевіряв його дорожні рахунки, три цілком Погодився зі своїм паном). Тому Джоз виголосив хвалькувату промову про те, що він здатен сам захистити свою честь і не бажає, щоб майор втручався в його справи, — одне слово, бунтувався проти Доббіна, аж поки їхній розмові— досить довгій і бурхливій — не настав кінець з дуже простої причини, а саме: прибула місіс Бекі в супроводі носія з готелю «Слон», завантаженого мізерним багажем гості.
Вона привіталася з господарем підкреслено ввічливо, а майорові Доббіну, що, як їй відразу підказав інстинкт, був її ворогом і підбурював проти неї Джоза, стримано, але привітно вклонилася. Почувши метушню й тупіт, викликані приходом гості, Емілія вийшла зі своєї кімнати. Вона підійшла до товаришки й палко обняла її, не звертаючи ніякої уваги на майора, тільки й того, що кинула на нього сердитий погляд — мабуть, такого несправедливого й зневажливого погляду бідолашна жінка не дарувала нікому, відколи народилася. Але в неї були на це свої причини, і вона мала намір і далі сердитись на нього. Доббін, обурений цією несправедливістю, а не своєю поразкою, пішов, гордовито вклонившись, і маленька господиня відповіла йому таким самим гордовитим, нищівно ввічливим реверансом.
Коли за майором зачинилися двері, Еммі пожвавішала, стала ще ласкавіша до Ребеки й почала поратись і влаштовувати свою гостю в призначеній для неї кімнаті з таким запалом і завзяттям, наче її хто підмінив. Та коли людям, а надто людям слабкої волі, треба зробити якийсь несправедливий вчинок, то краще, щоб усе відбулося швидше. До того ж Еммі здавалося, що вона своєю поведінкою виявляє велику твердість духу й належну любов та пошану до пам’яті покійного каштана Осборна.