Для Еммі вони важили не більше, ніж для всіх інших жінок. Вона випробовувала їх, хотіла належно їх оцінити й не могла. І тепер безжальна маленька тиранка знайшла привід і вирішила стати вільною.
Коли після полудня майора нарешті допустили до Емілії, замість щирого, ніжного вітання, до якого він звик за стільки довгих днів, вона зустріла його ввічливим реверансом і подала ручку в рукавичці, яку відразу ж відсмикнула, тільки-но він торкнувся до неї.
Ребека також була в кімнаті й пішла назустріч майорові, всміхаючись і простягаючи йому руку. Доббін відступив назад, трохи зніяковівши.
Я… я перепрошую, пані,— мовив він, — але мушу попередити вас, що я прийшов сюди не як ваш приятель.
Фу! Що це ви в біса надумали? — стривожено вигукнув Джоз, який смертельно боявся сцен.
Цікаво, що майор Доббін має проти Ребеки? — мовила Емілія тихим, чистим, ледь тремтячим голосом і рішуче глянула на нього.
Я не потерплю такого в своєму домі! — втрутився Джоз. — Кажу вам, що не потерплю! Доббіне, прошу вас, сер, перестаньте! — Він озирнувся навколо, задрижав, дуже почервонів і, засопівши, рушив до своєї кімнати.
Любий друже, — мовила Ребека ангельським голосом, — вислухайте, що майор Доббін має проти мене.
Кажу ж я, що не хочу цього чути! — верескнув Джоз і, підібравши поли халата, вийшов. Залишились тільки дві жінки, — мовила Емілія. — Можете тепер казати, сер! — Вам навряд чи личить так поводитись зі мною, Еміліє,— гордовито сказав майор, — і ніхто мені не закине, що я нечемно ставлюся до жінок. Мене зовсім не тішить той обов’язок, що привів мене сюди.
Ну то прошу, швидше виконуйте його, майоре Доббіне, — мовила Емілія, дедалі дужче дратуючись.
Доббінове обличчя набрало не дуже приємного виразу, j коли вона почала говорити таким владним тоном.
Я прийшов сказати… і оскільки ви лишилися тут, місіс Кроулі, то мені доведеться казати у вашій присутності… що я вважаю вас… що вам не личить перебувати в родині моїх друзів. Жінка, що розлучилася зі своїм чоловіком, що подорожує під чужим прізвищем і відвідує публічні азартні ігри…
Я приїхала туди на бенкет! — крикнула Бекі…не зовсім відповідне товариство для місіс Осборн та її сина, — вів далі Доббін. — І я можу додати, що тут є люди, які вас знають і заявляють, що їм відомі такі речі, про вашу поведінку, про які я навіть не хочу говорити в присутності… в присутності місіс Осборн.
Ви вибрали дуже скромний і зручний вид обмови, майоре Доббіне, — сказала Ребека. — Ви мене звинувачуєте в тяжких злочинах, яких, властиво, не назвали. В чому вони полягають? Я невірна своєму чоловікові? Неправда! — Хай хто завгодно спробує довести це — хоч би й ви! Моя честь така сама незаплямована, як і честь найлютішого-мого ворога, що будь-коли оббріхував мене. Чи, може, ви звинувачуєте мене в тому, що я бідна, самітна й нещасна? Так, я винна в цих злочинах, і мене карають за них щодня. Пусти мене, Еммі. Варто лише уявити, що я тебе не зустрічала, і мені сьогодні не буде гірше, ніж було вчора. Варто лише уявити, що ніч минула і бідолашна мандрівниця знов вирушила в дорогу. Пам’ятаєш ту пісеньку, що ми співали в давні, милі часи? Відтоді я й блукаю по світу… відштовхнута, вбога, зневажувана за своє лихо і ображувана тому, що мене нікому захистити. Пусти мене, моя присутність тут заважає планам цього джентльмена.
Так, пані, заважає,— сказав майор. — Коли я в цьому домі маю якусь владу…
Ніякої влади ви тут не маєте! — перебила його Емілія. — Ти залишишся в мене, Ребеко. Я тебе не кину через те, що всі тебе переслідують, і не ображу через те, що… що майор Доббін надумав тебе ображати. Ходімо звідси, люба. І вони з Ребекою рушили до дверей.
Майор відчинив їх. Та коли дами проходили, він узяв Емілію за руку й мовив: Залишитесь, будь ласка, на хвилину, мені треба поговорити з вами.
Він хоче говорити з тобою за моєю спиною, — з виглядом мучениці сказала Бекі.
Емілія у відповідь взяла її за руку.
Присягаюся честю, що я маю намір говорити не про вас, — мовив Доббін. — Верніться, Еміліє.
І вона повернулася. Доббін уклонився місіс Кроулі, зачиняючи за нею двері.
Емілія дивилася на нього, прихилившись до дзеркала. Обличчя й губи в неї побіліли.
Я був дуже схвильований, коли щойно говорив, — почав він, трохи помовчавши. — І дарма сказав про свою владу у вашому домі.
Атож, — сказала Емілія; зуби в неї цокотіли.
Принаймні я маю правд на те, щоб мене вислухали, — повів далі Доббін.
Дуже великодушно нагадувати мені, що ми вам багато чим зобов’язані,— відповіла вона.
Право, яке я маю на думці, дав мені батько Джорджа, — сказав Вільям.