Та хоч здібності і вміння набагато вагоміша річ за красу, і нещасні істоти, обдаровані, на своє лихо, вродою, мусять завжди пам’ятати, яка їх чекає доля, і хоч цілком імовірно, що героїчна жіноча постать, яка так захоплює жінок, заслутовує більшої слави і пошани, ніж ласкава, мила, усміхнена, безпосередня, ніжна, маленька домашня богиня, якій схильні поклонятися чоловіки, — а проте ці останні, жінки гіршого ґатунку, повинні втішатися бодай тим, що вони все-таки подобаються чоловікам і що, незважаючи на „попередження й протести наших добрих приятельок, ми й далі робимо прикрі помилки та страшні дурниці і робитимемо їх довіку. Ось хоч би й я: скільки разів мені казали різні особи, яких я вельми шаную, що міс Браун — вітрогонка, що в місіс Уайт немає нічого, крім petit minois chifonné, a місіс Блек не вміє сказати путнього слова, та я знаю, які чудесні розмови ми провадили з місіс Блек (але, звичайно, шановна, їх не слід розголошувати), бачу, як усі чоловіки юрмляться біля стільця місіс Уайт, а всі юнаки наввипередки танцюють з міс Браун, отож я ладен схилитися до думки, що зневага осіб жіночої статі — великий комплімент для жінки.
Молоді леді, в товаристві яких бувала Емілія, щедро робили їй такі компліменти.
Ми ласкаві до неї,— казали панни Осборн, елегантні чорноброві дівчата, що мали найкращих гувернанток, учителів і кравчинь.
І вони ставилися до Емілії так ласкаво й поблажливо, опікувалися нею так ревно, що бідолашна дівчина й справді бараніла при них і здавалася такою дурною, за яку вони її вважали. Емілія силкувалася полюбити їх, як годилося любити сестер свого майбутнього чоловіка. Вона проводила з ними «довгі ранки»— смертельно нудні передобідні години, виїздила з ними та їхньою кістлявою гувернанткою, старою міс Вірт. на прогулянки в їхній великій родинній кареті, сестри брали з собою Емілію, щоб розважити її, на концерти старовинної музики, на ораторії, в собор святого Павла, помилуватися дітьми з притулку, але вона так боялася своїх супутниць, що навіть не зважувалась сказати добре слово про гімн, який ті діти співали. Будинок в Осборнів був розкішний, стіл їхнього батька — багатий і смачний, їхнє товариство — церемонне й великосвітське, а їхнє самовдоволення — безмежне: вони мали найкращу лавку в церкві притулку для убогих дітей, все, що вони робили, було показне й порядне, а все, чим вони розважалися, — нестерпно нудне й пристойне. Після кожних таких відвідин (о, як раділа Емілія, коли вони закінчувались!) Джейн і Марія Осборн та міс Вірт, кістлява стара дівка, їхня гувернантка, дедалі більше дивуючись, питали одна одну:-Що міг знайти Джордж у такій особі? — Як це так? — вигукне прискіпливий читач. Як вийшло, що Емілію, яка мала в школі стільки товаришок і яку там так любили, відштовхнуло від себе не схоже на неї жіноцтво, тільки-но вона вийшла в світ? Ласкавий читачу, в школі міс Пінкертон був тільки один чоловік, підстаркуватий учитель танців. Не могли ж дівчата й справді лаятися через нього! Та коли Джордж, вродливий брат панночок Осборн, тікав з дому відразу після сніданку, коли він не обідав там шість разів на тиждень, занедбані сестри, звичайно, трохи були ображені. Коли молодий Булок (компаньйон фірми «Гадкер, Булок і К°», банкірський дім, вулиця Ломбардна), що протягом останніх двох сезонів залицявся до міс Марії, дозволив собі запросити Емілію на котильйон, то як ви гадаєте, сподобалося це вищезгаданій молодій леді? А проте вона, як особа безпосередня й ласкава, сказала, що їй це сподобалося.
Я така рада, що тобі припала до серця наша дорога Емілія, — схвильовано мовила вона містерові Булл оку після танцю. — Вона наречена мого брата Джорджа.
Щоправда, в ній нема нічого особливого, зате вона така добра і наївна дівчина. В нас її всі так люблять! — Люба дівчино! Хто міг би визначити з цього захопленого «так» глибину тієї любові? — Міс Вірт і ці дві сповнені любові молоді особи так палко й часто переконували Джорджа, яку велику він приносить жертву і яку романтичну великодушність виявляє, зв’язуючи свою долю з Емілією, що я не певен, чи не уявив він себе одним із найкращих людей у британській армії і чи не тому дозволяв любити себе не без приємного почуття, що він скоряється долі.