Яке в біса тобі чи комусь іншому діло, заручений я чи ні? — Отже, ти соромишся своєї нареченої? — мовив Доббін.
Може, ви мені скажете, шановний, яке ви маєте право питати мене про це? — Господи боже! Чи ти, бува, не думаєш порвати з нею? — злякано запитав Доббін.
Інакше кажучи, ти питаєш мене, чи я чесний? — зовсім осатанів Осборн. — Це ти маєш на думці? Останнім часом ти розмовляєш зі мною таким тоном, що хай мене…
коли я довше терпітиму його! — Що ж я такого зробив? Я тільки казав тобі, що ти погано ставишся до своєї нареченої, дуже милої дівчини, що коли ти буваєш у місті, то повинен сидіти в неї, а не товктися в більярдних кварталу Сент-Джеймс.
Мабуть, ти хочеш, щоб я вернув тобі гроші,— глузливо сказав Джордж.
Звичайно, хочу і завжди хотів, — мовив Доббін. — Ти говориш, як і належить порядній людині.
Ох, до дідька, Вільяме, вибач мені! — почав каятися Джордж. — Ти завжди ставав мені в пригоді, бог свідок! Безліч разів витягав мене з біди. Коли той гвардієць Кроулі виграв у мене стільки грошей, мені був би кінець, якби не ти. Це правда, я знаю. Але не будь зі мною такий суворий, не повчай мене безперестанку! Я дуже люблю Емілію, захоплений нею і все інше. Не дивись на мене так сердито! Вона просто ангел, не заперечую. Та, бачиш, завжди стає нецікаво, коли щось легко дається. Полк, хай йому біс, недавно повернувся з Вест-Індії, треба ж мені трохи розважитись, а тоді, коли я одружуся, я виправлюсь, Їй-богу, виправлюсь. І…
слухай, Доббіне, не сердься на.
мене, наступного місяця я віддам тобі сотню фунтів, коли батько розщедриться, і попрошу в Неперепийлі відпустку, щоб поїхати до міста й побачити Емілію…
Завтра ж таки попрошу. Ну от, ти вдоволений? — На тебе довго не можна сердитися, Джордже, — сказав добродушний капітан, — а щодо грошей, друже, то ти ж знаєш: коли б мені їх було треба, ти б поділився зі мною останнім шилінгом.
Авжеж, поділився б, слово честі, Доббіне! — великодушно мовив Осборн, хоч, як на те ішлося, в нього ніколи не було зайвих грошей.
Я б хотів тільки одного: щоб ти нарешті вгамувався, Джордже. Аби ти знав, яке смутне личко було в бідолашної Емілії, коли вона оце недавно питала про тебе! Було б найкраще, якби ти кинув до біса свої більярди. Іди потіш її, ледащо! Напиши їй довгого листа. Зроби щось, щоб їй було приємно, для цього великих зусиль не треба.
Вона й справді дуже закохана в мене, — самовдоволено сказав лейтенант і пішов до офіцерського клубу докінчувати вечір серед веселих приятелів.
Тим часом на Рассел-сквер Емілія дивилася на місяць, що освітлював тихий майдан так само, як і плац перед Чатемськими казармами, де перебував лейтенант Осборн, і думала, що тепер робить її герой. Може, перевіряє вартових, може, десь у поході, може, супроводжує карету з пораненим товаришем або вивчає воєнне мистецтво на самоті в своїй кімнаті. її думки летіли, мов крилаті ангели, вздовж Темзи до Чатема й Рочестера, намагаючись проникнути до казарм, де перебував Джордж… Та, як усе зважити, мабуть, і добре, що брама була замкнена і вартовий не пропускав нікого всередину;— бідолашному ангелові в білих шатах не довелося почути пісень, які горлали ті гульвіси за чаркою віскі.
Другого дня після цієї коротенької розмови в Чатемських казармах молодий Осборн вирішив показати, що він дотримує свого слова, і зібрався їхати до міста, чим страшенно втішив Доббіна.
Я хотів би купити їй невеличкий подарунок, — признався Осборн приятелеві,— але не маю ані. шилінга, поки батько мені щось не підкине.
Доббін не міг дозволити, щоб такий напад щедрості й великодушності скінчився нічим, тому дав містерові Осборну кілька фунтів, які той і взяв, трохи поманіжившись.
І я зважуюся сказати, що він купив би за них щось гарне для Емілії, та, на лихо, висівши з карети на Фліт-стрїт, задивився на гарну шпильку для краватки у вітрині ювеліра й не міг утриматися від спокуси. Коли ж він заплатив за шпильку, в нього лишилося надто мало грошей ще для якогось доброго вчинку. Та байдуже, будьте певні, що Емілія чекала не його подарунків. Коли Джордж з’явився на Рассел-сквер, личко її так засяяло, ніби він був її сонцем. Легенька тривога, сльози, боязкі підозри, сумніви хтозна й скількох днів і безсонних ночей вмить були забуті під впливом тієї знайомої, чарівливої усмішки. Джордж, як бог, світився їй назустріч у дверях вітальні— такий гарний, з напахченими бакенами.
Самбо, що з співчутливою усмішкою на обличчі прийшов доповісти про капітана Осборна (з радощів він перевів його у вищий чин), побачив, як дівчина стрепенулася, почервоніла, квапливо залишила свій спостережний пост біля вікна і, не встигли за служником зачинитися двері, кинулась, тремтячи, на груди лейтенантові, ніби то було єдине місце, де вона могла знайти захисток. Бідолашна схвильована пташко! Найкраще й найміцніше дерево в лісі, з найрівнішим стовбуром, найтовщими гілками і найгустішим листям, де ти хочеш звити собі гніздечко й воркувати, може, призначене вже на зруб і скоро впаде. З давніх-давен людину порівнюють з деревом! — Тим часом Джордж ніжно поцілував її в чоло, в блискучі очі і був з нею дуже добрий і ласкавий, а вона думала про те, що немає кращої прикраси за діамантову шпильку на його краватці (раніше вона чомусь не помічала її в нього).