Згадаєш моє слово, Родоне, — мовила місіс Б’ют, одного чудового дня міс Шарп породичається з тобою. Як породичається? Стане моєю зовицею, ге, місії Б’ют? Чи, бува, не Джеймс підбиває до неї клинці? — спробував пожартувати капітан.
Ще ближчою, — сказала місіс Б’ют, блиснувши чорними очима.
Може, Пітт? Ні, вона йому не дістанеться, той негідник її не вартий. До того ж він залицяється до леді Джейн Шіпшенкс.
Ви, чоловіки, ніколи нічого не бачите. Який же ти сліпий! Таж як з леді Кроулі щось станеться, міс Шарп буде твоєю мачухою, щоб ти знав.
Родон Кроулі, есквайр, протягло свиснув з подиву. Йому важко було щось заперечити. Він і сам бачив, що батькові подобалася Ребека. І добре знав норов старого джентльмена. Гіршого старого гріховоди… тьху, та й годі. Не докінчивши фрази, капітан підкрутив вуса і подався додому. Він вирішив, що знайшов ключ до загадкової поведінки місіс Б’ют.
«Хай йому чорт, он до чого йдеться! — думав Родон. — Та клята баба хоче занапастити бідну дівчину, щоб вона не могла ввійти в нашу родину як леді Кроулі». Зустрівшись з Ребекою на самоті, він з властивою йому делікатністю пожартував з батькової прихильності до неї. Ребека зневажливо стріпнула головою, глянула йому просто у вічі і з міною, гідною королеви, сказала — Ну гаразд, покладімо? що я йому подобаюсь. Я знаю, що подобаюсь, і не тільки йому, а й ще комусь. Чи ви, може, гадаєте, що я його боюся, капітане Кроулі? Що не вмію захистити своєї честі? «—Ох, ага… чорт… та я лише хотів попередити вас… щоб ви були обережні,— сказав розгублений вусань. — То, виходить, ви натякаєте на щось ганебне? — спалахнула вона.
Та де в біса… таке скажете… міс Ребеко… Що ви!.. — боронився неповороткий драгун.
Думаєте, в мене немає почуття власної гідності тому, що я убога, самітна дівчина, і тому, що його немає в багатих? Думаєте, що коли я гувернантка, то не можу мати такого самого розуму, почуттів і виховання, як ви тут, у Гемпшірі? Я з роду Монморансі. А чим Монморансі гірші за Кроулі? — Коли міс Шарп хвилювалась і згадувала материну рідню, вона розмовляла з легеньким чужим акцентом, що надавав особливого чару її чистому дзвінкому голосові.
Ні,— мовила вона, дедалі більше „розпалюючись, — я можу витерпіти вбогість, але не ганьбу, зневагу, але не образу, та ще й від… від вас! — Ребека не витримала й вибухнула плачем.
А хай йому чорт, міс Шарп… Ребеко… ох, до біса…я й за тисячу фунтів не захотів би… Годі, Ребеко! — Ребека обернулась і вийшла з кімнати. Того дня вона їздила на прогулянку з міс Кроулі. Це було ще до хвороби шановної леді. Під час обіду вона була незвичайно дотепна й весела, але не звертала аніякісінької уваги на всі натяки, жести й незграбні виправдання присоромленого і без тями закоханого гвардійця. Такі сутички, — про них було б нудно розповідати, — часто відбувалися під час цієї маленької війни і завжди закінчувалися однаково: важка кавалерія Кроулі зазнавала прикрої поразки й щодня панічно тікала.
Якби баронет Королевиного Кроулі не боявся втратити свою частку із сестриної спадщини, він нізащо не погодився б позбавити своїх любих діточок великого щастя вчитися під наглядом такої незрівнянної гувернантки. Без Ребеки старий дім здавався порожнім, такою стала вона тут корисною і незамінною. Відколи поїхала маленька секретарка сера Пітта, нікому було переписувати й виправляти його листи, акуратно вести господарські книги і обговорювати з ним усілякі проекти. З тону й орфографії тих численних листів, які він посилав Ребеці, благаючи й наказуючи їй швидше повертатися, легко було переконатись, що йому конче потрібний особистий секретар. Майже щодня приходив від баронета вільний від оплати лист, у якому той або настійливо благав Ребеку приїхати, або палко переконував міс Кроулі, що його діти занедбують науку. Але міс Кроулі дуже мало зважала на ту його писанину.
Міс Брігс формально й далі вважалася компаньйонкою господині, але називали її так наче на сміх, бо вона складала компанію гладкому спанієлеві у порожній вітальні або невдоволеній місіс Феркін у кімнаті ключниці. З іншого боку, хоч стара леді й чути не хотіла про від’їзд Ребеки, та не мала на Парк-лейн якогось визначеного становища. Як більшість заможних людей, міс Кроулі звикла користатися послугами людей, що стояли нижче за неї, доки їй було потрібно, а тоді без жалю розлучалася з ними. Багатим людям рідко властиве почуття вдячності, і не сподівайтеся від них такого. Вони приймають послуги незаможних людей як щось само собою зрозуміле. Але й тобі, бідолашний паразите і покірний лакузо, нема чого нарікати. У твоїй приязні до багатих стільки ж щирості, як і в їхній до тебе. Ти любиш гроші, а не того, хто їх має, і якби Крез та його служник помінялися ролями, ти добре знаєш, нещасний крутію, в котрого з них ти запобігав би ласки! Я не певен, чи хитра лондонська леді не ставилася з підозрою до своєї улюбленої доглядачки й приятельки, незважаючи на всю простоту, жвавість, лагідність і невичерпну веселість, якою Ребека її обдаровувала. Мабуть, у міс Кроулі не раз з’являлася думка, що ніхто нічого не робить задарма. Якщо вона знала ціну своїм почуттям до світу, то повинна була міряти такою самою міркою і ставлення світу до себе, отже, певне, мала б подумати про те, що коли людина сама нікого не любить, то їй не судилося мати жодного щирого приятеля.