Турботливість Ребеки зробила із запеклого гульвіси Родона Кроулі щасливого й покірного домосіду. Приятелі його не впізнавали. Вони раз чи два питали про нього в кількох його клубах, але не дуже журилися, що він зник; у балаганах Ярмарку Суєти люди рідко зауважують, що хтось відсутній. Завжди усміхнена й бадьора дружина, що уникала товариства, затишне помешкання, добрі обіди й скромні вечори — все це чарувало Родона новизною і таємничістю. Про його шлюб ще мало хто знав, про нього не було оголошено в «Морнінг пост». А то б злетілися всі Родонові кредитори, якби дізналися, що він узяв дружину без посагу.
«Принаймні моя рідня бучі не зчинить», — жартувала Ребека, гірко всміхаючись. І спокійно погоджувалась не домагатися місця в суспільстві, поки з ними не помириться стара тітка. Так вона й жила в Бромптоні, тим часом не зустрічаючись ні з ким, чи пак спілкуючись тільки з небагатьма чоловіковими товаришами, що мали доступ до їхньої маленької їдальні. А вони були зачаровані Ребекою. Скромні обіди, сміх, веселі розмови, а потім музика захоплювали всіх, хто приходив до них у гості. Майорові Мартінгейлу й на думку не спало б спитати, чи в них є шлюбне свідоцтво. Капітан Сінкбарз був у захваті від її вміння готувати пунш, а молоденький лейтенант Спетердеш (він дуже любив пограти в пікет, і Кроулі його часто запрошував) швидко закохався в місіс Кроулі і навіть не приховував цього.
Але вона весь час поводилась обережно, скромно, та й слава Кроулі як відчайдушного і ревнивого чоловіка також була надійною охороною для його маленької дружини.
У Лондоні в чимало джентльменів шляхетного роду й високого становища, які ніколи не бувають у жіночих вітальнях, тому, хоч про одруження Родона Кроулі й гомоніли по всьому графству, де місіс Б’ют, звичайно, розголосила цю новину, в самому місті в неї не дуже вірили, не звертали на неї уваги або й зовсім не знали про неї. Отже, Родон вигідно жив у кредит. Він мав великий капітал, що складався з боргів, а коли таким капіталом розважно порядкувати, його може вистачити на багато років; дехто навіть живе на нього в сто разів краще, ніж той, що має готівку. І справді, хто з лондонців, скромно йдучи пішки вулицею, не показав би з десяток джентльменів, які поминають його в розкішних екіпажах, яких шанують у світі, яких крамарі, кланяючись, проводять до карети, які ні в чому собі не відмовляють і які живуть, проте, невідомо на які кошти? Ми бачимо, як Джек Марнотрат гарцює в парку на коні чи мчить у бричці по Пел-Мел, ми їмо за його столом, заставленим найкращим сріблом. «Звідки це все береться?»— питаємо ми. Або ще: «І коли воно скінчиться?» Одного разу я чув, як Джек сказав: «Голубе, я маю борги в усіх європейських столицях». Колись воно таки скінчиться, але поки що Джек живе на повну губу, кожному приємно потиснути йому руку, ніхто не звертає уваги на зловісні чутки, що часом ходять по місту, і всі називають його добрим, веселим, відчайдушним хлопцем. На жаль, любов до правди зобов’язує нас визнати, що Ребека вийшла заміж саме за такого джентльмена, В його домі всього було досить, крім грошей, а їхнє ménage досить швидко відчуло в них гостру потребу. Тому Родон, читаючи одного дня «Газету» і наштовхнувшись на оголошення, що «лейтенант Дж. Осборн, купивши собі чин, став тепер капітаном замість Сміта, якого перевели в інший полк», сказав про Еміліїного коханого те, що й призвело до відвідин Рассел-сквер.
Родон з дружиною хотіли поговорити з капітаном Доббіном про аукціон і довідатись про подробиці катастрофи, яка спіткала давніх знайомих Ребеки, але той зник без сліду, і їм пощастило дещо дізнатися тільки від якогось носія чи перекупника, що завжди товчуться в таких місцях.
Глянь на тих носатих, — мовила Бекі, весело сідаючи в карету з картиною під пахвою. — Правда, вони схожі па коршунів після битви? — Не знаю. Я ніколи не бував на полі бою, кохана. Запитай Мартінгейла, він був у Іспанії ад’ютантом генерала Бейліса.
Він дуже добрий, той старий Седлі,— мовила Ребека. — Шкода, що його спіткало таке лихо.
Отакої! Таж маклери… вони до банкрутства звикли, — відповів Родон, зганяючи муху з вуха свого коня.
Мені так кортіло купити щось із столового срібла, Родоне, — мрійливо мовила його дружина. — Двадцять п’ять гіней страхітливо дорого за те маленьке фортепіано. Ми його разом купували в Бродвуда для Емілії, коли вона скінчила школу. Воно тоді коштувало лише тридцять п’ять.