Капітан Доббін мав дуже м’яке серце. Йому завжди було тяжко дивитися на дітей або жінок, яких спіткало горе. На думку, що Емілія десь страждає, покинута й самітна, серце його обливалося кров’ю. Він так розхвилювався, що, може, комусь його поведінка могла б здатися й негідною чоловіка. Він заявив, що Емілія — ангел, з чим від щирого серця погодився й Осборн. Той теж, згадуючи все своє життя, знов побачив перед собою Емілію, від самого її дитинства аж до останнього часу, таку милу, невинну, таку знадливу, просту, щиру, закохану й ніжну.
Ох, мука втратити все це, мати його й не вберегти! Перед Джорджем зринали тисячі любих його серцю сцен і спогадів, в яких він завжди бачив її доброю і прекрасною. Він червонів із сорому й каяття, бо його егоїзм і байдужість поряд з такою недосяжною чистотою здавалися ще огиднішими. На якусь хвилину приятелі забули про славу, війну, про все на світі і розмовляли тільки про Емілію.
Де вони тепер? — після довгої розмови й довгої мовчанки запитав Джордж; йому й справді було соромно, що він і досі не дізнався про це. — Де вони? На листі немає адреси.
Доббін знав, де вони. Він не тільки послав їм фортепіано, але й написав листа місіс Седлі й попросив дозволу навідатися до неї. І бачився з нею, а також з Емілією, вчора перед своїм від’їздом до Чатема. Навіть більше: це він привіз той пакуночок і листа, що так схвилював їх обох.
Щиросердий Доббін побачив, що місіс Седлі не лише зраділа його появі, а й була дуже зворушена поверненням фортепіано, яке, на її думку, міг прислати тільки Джордж на знак своєї прихильності. Капітан Доббін не спростував помилки шановної дами, він із щирим співчуттям вислухав… її скарги й нарікання, пожурився разом з нею, що вони все втратили и опинилися в злиднях, погодився, що старий Осборн повівся жорстоко й нечесно з своїм найпершим благодійником. Коли господиня трохи розважила душу, виливши з переповнених грудей своє горе, Доббін набрався сміливості й попросив дозволу побачитись з Емілією, яка, за своїм звичаєм, сиділа нагорі, і мати, хвилюючись, привела її вниз.
Вона була така бліда, і в погляді її світився такий відчай, що Доббін злякався, бо прочитав на тому застиглому личкові найзловісніші ознаки. Посидівши з ним хвилину чи дві, вона простягла йому пакуночок і сказала:-Будь ласка, передайте це капітанові Осборну… думаю, що… що він здоровий… І дуже гарно, що ви прийшли відвідати нас… нам дуже сподобався новий будинок. А я…я, мабуть, піду вже, мамо, я себе погано почуваю.
З цими словами бідна дівчина вклонилася капітанові, всміхнулась і вийшла. Мати, ведучи її нагору, сповненими муки очима глянула на капітана. Але доброму хлопцеві не треба було таких благань. Він і так гаряче любив Емілію. Його мучили невимовний смуток, жаль, страх, і, вийшовши на вулицю після побачення з Емілією, віл відчув себе злочинцем.
Коли Осборн дізнався, що його приятель знайшов Емілію, він нетерпляче почав розпитувати про неї. Як їй, бідолашній, живеться? Яка вона? Що вона казала? Тоді приятель узяв його за руки і глянув йому у вічі.
Джордже, вона вмирає,— сказав він і більше не зміг вимовити жодного слова.
У будиночку, де Седлі знайшли собі притулок, служила весела дівчина-ірландка.
Вона щодня намагалася чимось допомогти Емілії, втішити її, та все дарма. Еммі була надто пригнічена і не тільки не відповідала їй, але й не помічала її ласкавих спроб.
Годин через чотири після розмови Доббіна з Осборном ця дівчина зайшла до кімнати Емілії, де вона сиділа, як завжди, із своїми листами, мовчки щось роздумуючи про ці свої маленькі скарби. Радісно й хитро усміхаючись, служниця спробувала привернути до себе увагу Емілії, але та навіть не підвела голови.
Міс Еммі,— врешті мовила дівчина.
Іду, — відповіла Емілія, не дивлячись на неї.
Мені доручили… — повела далі дівчина, — тут є щось…тут хтось… ось вам новий лист… не читайте більше І вона подала листа, якого Еммі відразу й прочитала.
«Я мушу тебе побачити, — писалося в ньому. — Люба моя Еммі, кохана, найдорожча моя дружино, прийди до мене».
Джордж і її мати чекали за дверима, поки вона прочитає листа.
Розділ XIX
МІС КРОУЛІ ПІД ОПІКОЮ ДОГЛЯДАЧКИ
Ми вже бачили, що місіс Феркін, покоївка з Парк-лейн, тільки-но дізнавшись про якусь більш-менш важливу подію для родини Кроулі, вважала за свій обов’язок негайно писати про неї місіс Б’ют Кроулі в пасторський дім, і вже угадували, яку незвичайну ласку й прихильність та добра дама виявляла до найближчої служниці міс Кроулі. Так само ласкаво й прихильно ставилась вона й до міс Брігс, компаньйонки господині, і здобула собі її відданість тими щедрими обіцянками та знаками уваги, які нікому нічого не коштують, а все ж дуже важливі й приємні тому, хто їх отримує. І справді, кожному господареві й доброму управителеві відомо, які дешеві, а проте корисні ці засоби і який приємний смак вони надають найскромнішій страві життя. Який дурень сказав, ніби масними словами не помастиш каші? Половина суспільства їсть її, та ще й з великим задоволенням, саме з такою підливою. Як безсмертний Алексіс Суайє може приготувати за півпенні чудову юшку, якої невмілий кухар не зварив би і з багатьох фунтів городини та воловини, так і вправний артист уміє кількома простими, приємними фразами досягти куди кращого ефекту, ніж якийсь партач цілою купою суттєвіших благ. Навіть більше, ми знаємо, що від суттєвих благ часто болить живіт, тим часом як більшість людей чудово перетравлюють скільки завгодно гарних слів, і вони їм ніколи не обридають. Місіс Б’ют так часто казала Брігс і Феркін, як вона їх любить і що б вона зробила для таких чудових і відданих приятельок, якби була така багата, як міс Кроулі, що ті відчули до гості глибоку пошану й ставилися до неї з такою вдячністю та довірою, наче місіс Б’ют уже засипала їх найдорожчими подарунками. З іншого боку, Родон Кроулі, як і слід сподіватися від такого гонористого, небагатого на розум драгуна, ніколи не підлещувався до ад’ютанток своєї тітки, відверто виявляв їм обом свою зневагу, при нагоді змушував Феркін стягати з нього чоботи, посилав її в дощ із якимось принизливим дорученням, а як часом і дарував яку гінею, то шпурляв гроші так, ніби давав ляпаса. Оскільки тітка вічно глузувала з Брігс, то й капітан ішов за її прикладом, і ті жарти на її адресу були такі делікатні, як удар копитом його бойового коня. Натомість місіс Б’ют завжди радилася з нею у всіх складних питаннях, що вимагали витонченого смаку, захоплювалась її віршами і на тисячу способів ласкаво і ввічливо показувала, як вона її цінує. А коли вона підносила Феркін якийсь подарунок на два пенси, то супроводжувала його стількома похвалами, що пенси оберталися на золото у вдячному серці служниці, яка до того ж думала про майбутнє, сподіваючись для себе казкових благ того дня, коли місіс Б’ют почне порядкувати спадком.