Горобці надворі вже цвірінчали не так дружно, як тоді, коли ось—ось мало зійти сонце.
Господи, ну, де шукати кохану дівчину? Велика Вкраїна, та Яремко готовий об’їхати її всю, аби лиш знайти свою Ганю—Бібігуль, аби лиш виручити її з біди!..
Йому навіть на мить не подумалося, що Бібігуль могла підкоритися силі і вийти заміж за нелюба, йому навіть на півмиті не подумалося, що могла вона зрадити його, їхню дружбу й любов.
І тут він похолов: а що, коли Бібігуль уже вмерла?..
Війшов із клуні, заплаканий, весь у сіні. Поволі пішов до хати…
І тут почув: якийсь вершник скаче вулицею Гаптарівською. А, що йому до тих вершників, коли у нього, у Яремка, така страшна біда?
Вершник зупинився біля їхнього двору.
— Хлопче, це двір Ціпурин? — запитав вершник жіночим голосом.
Яремко підвів голову і сахнувся: на коні сиділа розпатлана, але в чоловічому одязі, страшна якась жінка. Не жінка — відьма! Була вона бліда, очі палали, мов у страшній гарячці, права рука висіла вздовж тіла і була закривавлена. А кінь важко, поривчасто дихав і дивився шаленим оком на Яремка.
— Так, це двір Ціпурин, — сказав Яремко неохоче, не знаючи, що треба цій незнайомій бабі.
І раптом він відчув страшну тривогу. Ні, не даремно ця баба примчала сюди на коні — розпатлана, переодягнена, закривавлена, страшна…
Він підбіг до воріт.
— Так, бабусю, ми Ціпурини!
— Я — від Бібігуль! — прохрипіла баба, і Яремко побачив, що вона падає з коня просто на нього. Він ледь устиг її підхопити. Кінь тривожно хропів. Це був хороший кінь, тільки, видно, втомлений після далекої дороги…
Вийшла з хати мати й зойкнула.
— Мамо, допоможіть! — попросив Яремко. — Я занесу цю бабусю в хату, а ви заведіть коня у двір.
— Хто вона? — запитала мати, перелякано дивлячись на незнайому жінку з заплющеними очима.
— Мамусю, я не знаю, але вона сказала, що — від Бібігуль!
— Ой, та вона ж уся кров’ю стекла!
— Мамочко, їй треба допомогти! У вас є всіляке зілля?!
— Та є, синку, є, зараз щось придумаємо!.. Ой, яка вона бліда!.. Кінь хроне — біду чує…
— Нічого, нічого, він, видно, її з великої біди виніс…
Фатьма отямилася через кілька хвилин. Відчуваючи, що вона ось—ось ізнову порине в непам’ять, стара туркеня заговорила швидко і про найголовніше:
— У Канів!.. У Канів!.. Кладовище біля замку… Свіжа могила неподалік од дальньої огорожі. Там ще найвищий осокір стоїть… У могилі — домовина, в домовині — Бібігуль… Вона спить уже кілька тижнів… Уніатське кладовище… Розкопайте її, це недовго, там дошки, я заклала, щоб їй було чим дихати, щоб не задихнулася… Кінь… відведіть коня… — і вона знову зомліла.
— Мамочко, — закричав Яремко на всю хату, — рятуйте й лікуйте цю жінку, а я помчав у Канів! Зараз же!
— І ми — з тобою! — вийшовши з сусідньої кімнати, сказали Ляскало й Цабекало.
— А вістку до самого Борецького хто передасть? — гостро запитав Яремко.
— Ми й передамо, — лаконічно відповів Ляскало.
— Після того, як допоможемо тобі в Каневі, — додав Цабекало.
У глибині хати важко хтось закашлявся.
— Тату, — закричав Яремко. — Одужуйте! Ми помчали по мою Бібігульку! Вона ще є на світі!..
Ох, і летіли ж вони того дня через яри та долини, через гори та пагорки! Сонце летіло услід за ними, хмари відставали від них, і тільки Дніпро з лівого боку виблискував то срібно, то золотисто, то сталево…
Під вечір вони вже мчали вуличками Канева, і білі та рябі кури перелякано злітали на тини майже з—під їхніх копит.
Промчали повз замок…
— Ех, десь тут живе мати нашого Закривидороги, — хекнув Ляскало. — Привіт би від пана полковника їй передати…
— Передамо іншим разом, — так само хекнув Цабекало. — Бог простить… Зараз у нас інша справа…
Ось, нарешті, і кладовище. Козаки спішилися, взяли коней за поводи й поволеньки пішли між могилами. Довго йшли вони, шукаючи найвищого осокора, а біля нього — свіжу могилу. І нарешті знайшли… Горб на могилі був вищий, ніж на інших, а коли Яремко почав уважно роздивлятися її, то виявив, що в одному місці з—під землі виглядає стара дошка. Спробував ворухнути її — і почув, як у глибині ями посипалася земля на щось тверде. Зрозумів: земля сиплеться на віко труни, в якій лежить його Бібігулечка!
Треба було дочекатися ночі. Вдень розкопувати могилу не можна. Правда, не можна цього робити і вночі. Але ж уночі ніхто не побачить…
Так вони стояли, похиливши голови й познімавши шапки, і незчулися, як підійшов до них цвинтарний сторож.
— А, це ви до тієї, що померла в темниці? — запитав він.
— До неї, — відповів Яремко. — А звідки ви знаєте, що вона померла в темниці?
— Я такого не казав… — злякався сторож.
— Сядьте коло нас, дідусю, — мовив Ляскало.
А Цабекало тут же вийняв з сумки сулію горілки, кілька корців, дві цибулини, шмат сала й хліба.
— Пом’янемо християнську душу, дідусю!..
— А — це треба, це треба, — сказав сторож. — Учора не поминали. Така ж гарна лежали в домовині, така ж молода. І — нікого біля неї: тільки два отці—єзуїти та стара ота туркеня, що в замку служить… Сьогодні, кажуть, цілий день її шукали — десь поділася стара…
— А як же записано цюю дівчину у ваших книгах? — запитав Яремко.
— Та ніяк… «Ганна» — та й усе. Ні роду, ні племені… А, видно, гарна була дівчина, та так і не нажилася на світі…
Випили чарку, випили другу й третю. Не так козаки пили, як сторожеві наливали… І ось, коли стемніло, він сказав:
— То її замучили в замку! Ніхто не знає, а я знаю! Скільки літ прожив!.. Там багато нашого люду мучиться, пан Єжи Сондецький — то великий кат, прости Господи! Один тільки чоловік із тих темниць вийшов так це козак Андрій Закривидорога — отой самий, що життя нашому гетьманові Михайлові в битві врятував!.. Тепер він знаєте де?
— А де? — поцікавилися Ляскало й Цабекало.
— Де?! Далеко! Не кожному треба знати! З найбільшим турецьким єнералом Бекіром—баші узвар їхній п’є! О! Шербет називається…
— Та ще в шахи грає! — додав Цабекало. — Раз—два — й мат!
— Е—е–е, чого не знаю, того не знаю!..
Випили ще, потім іще… Дід уже був зовсім готовий. Тепер можна було його відвести додому і взятися за діло, задля якого приїхали вони сюди.
Коли вони вже доводили діда до його хатини — а йшов він, вельми й вельми гойдаючись, бо кожного ж кроку перед ногою мов розверзалася прірва, — то побачили біля брами мовби дві постаті, які непомітно хотіли сховатися за кущі… Та, власне, й сховалися…
— А… — сказав сторож. — Та це ж святі отці—єзуїти, що вчора нашу Ганкусеньку поховали… Така гарна дівчинонька була… Така гарна! Мов жива… Тільки вже ніколи слова не мовить і очей не розплющить… Агей, отче Влязло? Отче Казимеже!
Ніхто не озвався. Мабуть, старий помилився. Привиділося п’яному…
Вони поклали діда хропіти, а самі негайно пішли назад, до осокора, де прив’язані були їхні коні, та до могили…
Озирнулися. Нема нікого. Тут же почали руками відгрібати землю з могили. Шкода, не взяли в діда лопати! А то б робота йшла швидше…
Нарешті, землю з дощок зсипано вбік. Тепер треба прибрати самі дошки!.. І це не забрало багато часу!..
І ось уже Яремко опускається в могилу. Ляскало й Цабекало допомагають йому спуститися. Руки в них міцні, мов зроблені з заліза. З такими руками нічого не страшно.
Яремко підіймає віко труни. Місяць заглядає зверху в яму і осяює бліде обличчя дівчини.
— Бібігулечко моя! — беззвучно кричить Яремко, нахиляється і обережненько виймає дівчину з домовини.
Відчуває: вона холодна, але вона не задубіла. Вона лежить, наче спить, але не дише. Вона мов жива, але серце в неї не б’ється…