— Бібігулько моя кохана, — шепоче він. — Що ж вони з тобою скоїли?
Він подає дівчину довгорукому Цабекалові, той, весь осяяний місяцем, підводиться на повен зріст. Яремко вилазить із ями — і тут Ляскало, підводячи коня, шепоче:
— Сідай! Сюди йдуть якісь люди — мабуть, гайдуки самого Сондецького. Ось тут — повалений паркан! Сідай на коня — і тією ж дорогою мчи — на Зарубинці. На горі почекай нас з годинку. Якщо захочеш… А ми тут їх притримаємо!
Яремко скочив на коня.
— Давай дівчину мою сюди, — простяг руку до Цабекала.
Легенька така, тендітненька… Не то мертва, не то спить… Боже, зроби все, щоб вона жила!..
Кінь обережно пройшов за повалену частину огорожі і тихенько пішов бур’янами…
— Стуй! Стій! — залунало іззаду.
— Стоїмо! — озвалися в два голоси Ляскало й Цабекало…
І задзвеніли шаблі… А їм у відповідь задзвеніли копита Яремкового коня… Місяць застрибав над головою, затріпотіли зорі в небесах.
А на цвинтарі бабахнув постріл. Потім — другий…
Він зупинив коня на горі. Хоч Бібігуль і була легенькою, та тримати довго її на витягнутих руках — справа не така вже й проста. Втомилися Яремкові руки…
Обережно зліз з коня, відніс дівчину на травичку. Потім зняв свою кирею, простелив на траві, переклав на неї Бібігуль.
Місяць світив з неба і так осяював її обличчя, що, здавалося, і зорі бачили його та милувалися ним.
Кінь стояв неподалік. Яремко розгнуздав його, пустив біля себе попастися, а сам сів біля Бібігуль.
Він дивився на її обличчя. Воно було спокійне, проте бачився Яремкові слід страждань, яких зазнала дівчина в Каневі. Що було з нею? Хто й як знущався з неї? Чому вона опинилася в темниці? Напевне, за те, що не підкорилася коронному стражникові, напевне, втекти хотіла…
— Бібігулечко моя, — шепотів він крізь сльози. — Ось ми й знову стрілися з тобою! Ну, прокинься! Ну, поглянь на мене, на свого Яремка! Я ж примчав до тебе, я ж тебе з—під землі дістав!..
«Ой, пізно, ой, пізно прийшов ти до мене, Яремку, — так здавалося йому, що вона відповідає. — Якби ти знав, скільки сліз я пролила, тебе чекаючи, скільки мук зазнала, оберігаючи вірність тобі! А тепер я лежу, мов мертва… А може, вже й ніколи не оживу!»
Він упав лицем на її груденята — так колись він падав у клуні, коли вони були удвох, щоб послухати, як б’ється її серце. Зараз серце мовчало, і від цього Яремкові було страшно. Він набачився вже смертей на своєму недовгому віку, і все ж кожна смерть була для нього і страшною, і неприродною, і несправедливою… Та найбільше він не міг повірити у смерть Бібігуль. Вона повинна жити, навіть якби для цього треба було віддати душу дияволу…
Гай—гай, згадував Яремко, що оповідав йому колись Петро Скрипник — о, той багато—багато знає! — як була у грецького співця Орфея, що жив давно—давно, кохана дружина Еврідіка. Любив він її над усе. І сталося лихо — захворіла й померла Еврідіка, забрали її грецькі боги на той світ. Довго молив Орфей своїх богів, щоб повернули йому Еврідіку. Дуже гарні пісні він складав, дуже сильно любив свою дружину — і змилостивилися тоді боги, сказали: йди, Орфею, на той світ, у темні підземні печери, забирай свою Еврідіку; тільки ж, коли вестимеш її нагору, на світло денне, то не озирайся, що б там не було; тільки так і виведеш Еврідіку на землю, до живих людей. Пішов Орфей на той світ, знайшов серед тіней свою кохану Еврідіку та й повів її на поверхню. Довго йшли вони темними печерами і от, нарешті, стали виходити на поверхню. Уже ясне світло сонячне ось—ось побачать! Радість охопила Орфеєву душу, пісня любові й життя в серці народилася, і як тільки побачив він сонце, то забув про все, обернувся до Еврідіки й закричав радісно: кохана, вже ось воно, сонце й життя!.. І тут почув він печальний стогін Еврідіки: навіщо ти озирнувся, Орфею! І побачив, що Еврідіка знову стала тінню й сумно—тяжко пішла назад, на той світ. І Орфей навіки залишився самотнім, осиротілим…
Коли Петро розказував цю легенду, Яремко слухав — та й усе. А зараз він плакав над долею Орфея й Еврідіки, лежачи головою на грудях Бібігуль…
Кінь сумирно пасся собі неподалік, місяць висів у небі, мов почеплений за невидимі струни до зір—цвяшків. Довкола було тихо—тихо, тільки зрідка форкав кінь та коники стрекотіли…
Уже минула година, а Ляскала й Цабекала не було…
Нічого, доведеться почекати ще… Може, там прибігло на кладовище з десяток чи півтора гайдуків пана Сондецького — то треба ж від них якось відбитися. У Ляскала й Цабекала — по два пістолі, шаблі в них гострі, руки сильні. Що—що, а битися вони можуть знаменито. І коні хороші в них — винесуть з будь—якої халепи…
Що ж це вони затримуються? Невже когось із них поранено чи, не приведи Боже, вбито?
Але — тихо!.. Здається, чути стукіт копит!
Так, це мчать Ляскало й Цабекало. Яремко відскочив до куща, вийняв свої два пістолі, перевірив шаблю… Ех, шкода, якби отим, хто женеться за Ляскалом та Цабека—лом, та кинути під ноги барило з порохом, та в порох той — палаючий гніт! Розкидало б їх усіх!..
Ляскало й Цабекало не зупинилися, хоч побачили Яремкового коня на умовнім місці. За ними двома гналися п’ятеро вершників. «Ага! їх п’ятеро, нас троє!» — подумав Яремко і, коли вороги порівнялися з ним, вистрілив по них із двох пістолів!
Тепер лишилося битися з трьома!
Яремко вискочив із шаблею на дорогу. Вершники, які промчали були повз нього, зупинилися, роздумуючи: чи йти на бій проти того — а може, тих? — що збив щойно двома пострілами двох гайдуків з коней, чи тікати з оточення, бо зараз розклад сил уже змінився!.. Вони вирішили таки повоювати з Яремком, та цієї миті на них налетіли Ляскало й Цабекало — і знову заграли шаблі, і знову з них посипалися іскри.
Яремко скочив на свого коня і помчав на підмогу. І — вдало! Врізав одному з гайдуків по правій руці. Не відрубав, але поранив, бо гайдук тут же випустив шаблю і кинувся назад. Ще через хвилину Цабекало умудрився штриконути гайдука в груди — та так, певне, вдало штриконув, що пробив йому кольчужку — і той завив, хапаючись за груди, а потім завив ще дужче: вся долоня була в крові!
Останній з гайдуків кинув шаблю і закричав: — Здаюся! Тільки не убивайте!
Його залишили жити. Тільки відібрали в нього коня. Та ще забрали коней у тих, кого Яремко збив двома пострілами. Ці гайдуки були живі, але рани в них були серйозні — довго доведеться лікуватися холопам Сондецького!
…І знову по дорозі від Канева до Києва застукотіли копита. Двадцять чотири копита…
Цабекало розповідав Яремкові, який тримав на руках найдорожчу свою ношу:
— Отож ми тебе відпустили, а їх, гадів, душ п’ятнадцять! Ну, отож і довелося повоювати! Трьох у яму скинули та дошками по головах дали — може, узавтра отямляться, десь п’ятьох чи шістьох шаблями попроколювали, двох з пістолів чи то поранили чи то постріляли… Ну, а далі вже було несила. Ми їх і вирішили заманити на гору, до тебе! Ми їх і підвели під твої пістолі та шаблю…
— Еге ж, — підхекнув Ляскало. — Усе просто, тільки трохи довше довелося битися — ніяк вони не піддавалися, ці чортові ляхи…
— Та які там ляхи? — це знову втрутився Цабекало. — Ті ж самі руські, як кажуть, люди, тільки ляхові служать…
Вони мчали нічним шляхом понад Дніпром, що виблискував під місяцем та зорями; мчали шляхом на Київ…
Ось уранці доїдуть до Зарубинець, переправляться поромом на той бік, а звідти додому, до Переяслава, — зовсім недалечко.
Яремко тримав на руках Бібігуль і боявся на неї дивитися — він усе думав, що може статися, як у міфі про Орфея й Еврідіку: озирнешся на кохану — і кінець!..
Алім—баші все—таки знав значно більше, ніж йому належало б знати. Це було його суттєвою вадою. А з вадами треба боротися — і послідовно.
Бекір—баші ні на хвилинку не забував, що Алім був свідком його ганьби. Так само свідком ганьби був і харем—агаси. Але з начальником гарему вирішилося все дуже просто — за те, що він не вберіг улюбленої наложниці Бекіра, йому відрубали голову.