— До відома сейму: цей лист було прочитано їх королівській милості на парадній аудиєнції. Крім того, посольська палата розглядала козацькі петиції і вирішила підтримати перед їх королівською милістю й перед сеймом справу обіцяної нагороди, скаргу на Калиновських і петицію про видачу універсалів до шляхти. Інші справи, які тут згадуються, мають вирішуватися в законодавчому порядку, цілим сеймом.
Калиновський скочив зі свого місця:
— Я проти будь—якого розгляду вимог про якісь привілеї для схизматів! Маємо унію — тож нехай усі українці пристають до неї, а не придумують собі якоїсь осібної віри! Осібна віра відриває українців від поляків та литовців! Ми не допустимо цього!..
З залу залунало:
— Ми примусимо вас підкоритися унії!
— Тридцять з гаком літ існує унія — пора б уже зрозуміти, що шляху назад немає!
— Визнавайте папу римського, а не патріархів! А не визнаєте — силою примусимо!
Галас, тупотіння ногами… Маршалок даремно намагався заспокоїти пристрасті. Сейм не бажав навіть обговорювати питання про визнання будь—яких прав православної віри.
— Заборонити схизматам взагалі ставити питання про їхню віру! — пролунало від золочених крісел, на яких розсілися Конецпольські, Калиновські, Потоцькі та інші польські магнати. — Хай дякують, що ми їх іще терпимо!
Єжи Сондецький вигукнув іззаду:
— Не довго й терпітимемо! Досить! Вскочив зі свого місця Стефан Хмелецький:
— Панове! Я й сам не прихильник грецької віри, але ж хіба можна отак?.. Я пропоную розглянути це питання на іншому сеймі, бо сьогодні ми не готові до цього. Прошу записати мою пропозицію: справу про грецьку віру пустити в рецес до другого сейму!
Погодилися з Хмелецьким. Але «стронніцтво» ворогів грецької віри знало: й на наступному сеймі цю справу «пустять у рецес»…
Почали обговорювати питання про татарську фортецю на лівому боці Дніпра. Але до чогось певного так і не дійшли. Після довгих суперечок вирішили так: з огляду на договори з турками, з огляду на прагнення мати добрі стосунки з Кримом, на татарську фортецю поки що уваги не звертати, аби не дратувати можливого союзника. Але кварцяне військо має бути вжите тільки для оборони України, а до Балтики посилати його не треба. Козакам же було доручено давати скрізь відсіч поганству, як тільки воно спробує перейти кордон.
— А як же щодо платні? — запитав Вовк. — Адже оскільки є рішення сейму про те, що ми повинні давати відсіч ворогам, то й про платню треба подумати!
— Ніяк думати про платню! — відповіли Вовкові. — У нас коштів не вистачає на надзвичайні кредити для ведення шведської війни!..
— А нащо вам ця війна? — з серцем запитав Кость Вовк. — Не тепер, так у четвер турки полізуть на нашу землю. Ну, цього року ми їх не пропустили, а що буде року наступного?
— Ха—ха! — відповіли з того боку, де сиділи Калиновський та його прихильники. — їх, турків, три роки тому викинув з Криму Шагін—Герай!
— Він їх викинув три роки тому — після того як козаки й донці на чолі з Олександром Чорногорським розгромили весь турецький флот. Але зараз турки вже оговталися, вони вже тиснуть на Крим, у них є там сильна рука — рука мурзи Кантеміра, — відповів Вовк.
— Побили Кантеміра та його родичів при Рокитному та Білій Церкві!
— Не добили! — твердо мовив Кость Вовк. — Повторю знову свої слова, мовлені на початку: поляки, ви позасинали у підступному почутті безпеки й безтурботності. І оця безтурботність може згубити Річ Посполиту!..
— Крим для нас не страшний!
Після сейму до Закривидороги під’їхала золочена карета. Незнайомий пан вискочив з неї, запитав:
— Пан Анджей Закривидорога?
— Ну, і що?
— Прошем пана до карети. Там на пана чекає пан Хмелецький.
Закривидорога підійшов до карети. Хмелецький визирнув з неї:
— Сідай скоріше, пане полковнику! Поїдемо в шахи грати.
— З ким?
— З його королівською милістю. — А він може в шахи?
Ха—ха—ха! — розвеселився Хмелецький, — Дотепний, як мій Яцек Потенга!
їх справді привезли до короля Сигізмунда.
Обличчя в короля було втомлене. Видно було, що він уже старий і що йому не довго жити на світі.
— А, так це ти умудрився украсти турецького генерала? — запитав він.
— Капітана—баші, — поправив Андрій.
— Зіграй зі мною в шахи, — попросив король. — А ти, — звернувся до Хмелецького, — теж побудь тут.
Шахи вже було розставлено. Залишилося тільки переставляти фігури. Андрій пішов першим — у нього були білі фігури. Король відповів тут же таким же ходом чорними. Андрій пішов пішаком — король відповів таким же ходом чорного пішака… Ага, так; ну, що ж, доведеться підготувати пастку… І Андрій тут же почав її готувати. До дванадцятого ходу пастка була готова. Зараз король повторить хід Андрія — і з тринадцятого ходу почнеться його розгром… Король Сигізмунд уже націлився рукою на фігуру, але не встиг її взяти, бо Хмелецький прошепотів:
— Ваша королівська милосте! Не робіть цього ходу! Тут — пастка!..
Сигізмунд озирнуся на Хмелецького:
— О, мій вірний лицарю! Не витримав—таки, підказав, виручив короля свого!
І тут зробив інший хід. Настала пора думати Андрієві.
Поки ти думаєш, козаче, я хочу в тебе запитати. Андрій підвів голову.
— Маю два листи. Один — від султана. Скаржиться, що козаки потопили якісь турецькі кораблі, чи що… То — як? Справді таке було?
— А тут султанових шпигунів немає? — запитав і Андрій.
Нема, якщо пан Хмелецький не вважає короля Сигізмунда агентом Амурата Четвертого!..
Було так, що козаки Недайборща потопили цього літа чотириста малих галер, шістдесят великих, ну, й кільканадцять бойових галер… Вони везли матеріали для будівництва фортець від Бугу до Дніпра і навіть трохи далі, військо, майстрів, робітників…
— І Недайборщ їх що? Утопив? Усіх?..
— Потопив… Йому, правда, дуже сильна і страшна буря допомогла…
— Так—так… Буря, кажеш? Так вона могла і без Недайборща розправитися з цілим флотом, — як ти вважаєш?
— Могла б… Я теж так думаю…
— Ну, надумав, який хід робити проти мене?
— А ось… — і Андрій пішов конем, відкриваючи прихований шах.
— Тепер мені треба думати… Але поки я думатиму, розкажи мені, за що стражник Сондецький тебе до темниці саджав, а потім мені цидулу писав?! Ти що — і справді ребеліянт?
— Якщо всілякі Сондецькі та Калиновські будуть знущатися з народу і зневажати наші права, я ще й не таке скажу!
— Що ж ти скажеш?
— Ваша королівська милість не помітила прихованого шаха?
— Моя королівська милість помітила шах і думає, куди сховатися… Але мою королівську милість турбує твоє бажання відірвати Україну від Речі Посполитої. Тобі погано жити у дружбі з поляками?
— Ваша королівська милосте, так дружби ж немає! Є бажання зробити нас поляками й католиками — оце і вважається дружбою, єдністю, вірністю!.. Але ж Бог створив нас такими, а вас — іншими…
— Я й сам не поляк, — зітхнув Сигізмунд. — Тому й бачу, що моїй країні загрожує велика біда. Розпад загрожує їй. Будьте хоч ви розумними й терплячими, якщо поляки не такі розумні й не такі терплячі…
— Ми й так терплячі, ваша королівська милосте… Вам — шах!
КНИГА ДРУГА
Стрибок через Ор—Капу
ЧАСТИНА ПЕРША
— І все—таки богові богове, кесарю кесареве, Шагі—нові Шагінове, а нам наше!..