Тебе я мiг би смертю покарать,
Та ради свята миру i любовi
Не хочу меч кривавий пiднiмать.
Йди в монастир замолювать грiхи.
Тебе, Гаральде, не жену я з хати,
Та перелiтних не спинить птахiв,
I, мабуть, сам зiбрався ти рушати
До рiдних скандiнавських берегiв.
Г а р а л ь д
Так, государ. Але, повiр, нiколи
Не мислив я тобi якогось зла!
Я р о с л а в
Тобi я вiрю. Та не вiрю долi,
Що знов на Русь варягiв привела.
Хоч як менi тяжка дочки утрата,
Прощай, Гаральде, Русь понад усе.
(Одвертається).
Є л и з а в е т а
(в сльозах припадає до батька).
Невже навiк всiх вас менi лишати...
Яку ж печаль ця нiч менi несе...
Ж у р е й к о
(на колiнах бiля Милушi).
Милушо! Рiдна! Любушка єдина,
Не покидай безроду-сиротину,
Не покидай самотнього мене!
Та хто ж тепер до серця пригорне,
Хто пожалiє бiдного бурлаку...
То так, мабуть, i згину, як собака,
Що не дiждався добрих хазяїв.
Ридає, схилившись над нею.
М и л у ш а
(слабою рукою голубить його волосся).
Не плач, коханий... ти ж мене любив,
I ця любов тобi життя зогрiє...
Прощай...
Вмирає.
Ж у р е й к о
(нiжно цiлує її).
Прощай. Умерла. Згасли вiї...
Ярослав знiмає шапку. Всi роблять так само.
Ж у р е й к о
(пiдводиться).
Прощай, мiй княже. Поховай її...
Я ж понесу далеко серця сум
В степи широкi... в мовчазнi гаї,
У синє море сум свiй понесу...
Я р о с л а в
(бере Журейка за руки).
Зостанься тут, мiй каменщик одважний,
Тобi я дам оселю, землю, сад,
В моїй дружинi будеш мужем княжим,
Менi самому будеш друг i брат,
Тобi як князь воздам за вiрну душу.
Ж у р е й к о
(сумно).
Нi, княже, нi. Все мертве без Милушi...
Поїду я в далекi тi краї,
Де зараз тiльки орди кочовi,
А згодом стане Руськая держава.
Там мiг би я твоїй служити справi,
Лиш перстень дай князiвський iменний,
Щоб при нагодi вiрили менi.
Я р о с л а в
(знiмає з пальця перстень).
Гаразд, бери. Пильнуй пiвденний край.
I як тривога, в Київ поспiшай.
Журейко бере й цiлує перстень, а потiм схиляється над Милушею.
Я р о с л а в
Замкнiть ворота всiх надвiрних брам.
Її ж несiть з пошаною у храм.
Повертається, щоб iти.
М и к и т а
(виступає вперед).
Спинися, княже! Перед тiлом сим
Признай хоч раз, що ти лукав єси,
Що кривдою i смертiю завжди
Платив ти всiм за службу i труди,
I всi тебе покинуть в час бiди,
Як каменщик, якого засудив,
Як цей Гаральд, якого ти прогнав,
Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний,
Якого ти ожесточив даремно.
I я пiду од тебе, Ярослав!
I будеш ти самотнiй в час лихий,
Як в лiсi вовк або лукавий змiй!
Я р о с л а в
Ти брешеш, мнiх безумний! Вся земля
За мене встане! Люди, гори, рiки!
М и к и т а
Яка земля? Чи Новгород великий,
Який тебе три рази визволяв
I стол добув князiвський золотий!
То чим йому за це ти заплатив?
Тим, що убив чесного Коснятина,
Що спас тебе вiд смертi i ганьби
Та що ладью твоєї ж бо судьби,
В якiй хотiв ти за море полинуть,
Вiн скерував на княжий цей вiнець!
Я р о с л а в
(в гнiвi).
Як смiєш ти! I не тобi, чернець,
Я вiдповiм за всi мої провини!
М и к и т а
Так, не менi, хоч син я Коснятина, -
Народ тебе судитиме один...
Я р о с л а в
(вiдступає вражений).
Не вiрю, нi! Ти Коснятина син?
М и к и т а
Дивуєшся? Що не вразив iз местi
Тебе ножем? Бо не хотiв ганьбить
Я Новгорода вiрностi i честi...
Тебе господь за мене поразить.
Я р о с л а в
(з великою гiднiстю). \
Так, господу i руському народу
Я вiдповiм за всi мої дiла.
I хоч часами плутана була
Моя стезя i помацки проходу
Серед страшних шукав я перешкод,
I помилки робив я неминучi,
I сто разiв зривався я iз кручi, -
Завжди мене мiй рятував народ.
Зате i я служив йому сумлiнно
I рятував, як мiг, в тяжкi часи.
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що вiн порушив спокiй на Русi
I мирний лад, що довгими роками
I вiйнами народу я змiцнив,
Хотiв вiн кинуть жадними руками
На терези усобної вiйни.
Цього не мiг простити я нiкому,
Бо вищих я не вiдаю скарбiв,
Нiж мирнiй труд i щастя в мирнiм домi,
Якi весь вiк я чесно боронив.
I, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду i єдину Русь!
З а в i с а.
ДIЯ П'ЯТА
ПЕРША ВIДМIНА
"Г У С Л I I М Е Ч"
1036 р.
Зал у теремi Ярослава, оздоблений мармуром i позолотою у вiзантiйсько-романському стилi, з вiкнами-арками, що виходять на Днiпро.
І
Пишно вдягнений, у великому княжому уборi, але похмурий, сидить Ярослав на престолi, закiнчуючи промову до угорського i польського послiв, якi стоять тут же серед пишного почту й дружини князя.
Поряд Ярослава Iнгiгерда в рудуватому чернечому убраннi, а мiж ними старший син, 16-лiтнiй пiдлiток Володимир.
Я р о с л а в
Великий строк господь менi поклав,
Щоб мiг свою державу я устроїть.
Але якби я тiльки будував...
А то ж нiколи не складав я зброї
I, як Iзраїль, цеглу на стiнах
Я клав мiцну, але з мечем в руках.
Та не пройшли на марно цi труди -
Всiх ворогiв я нинi побiдив.
I ось тепер з кончиною Мстислава
В моїх руках вся Руськая держава
Знов зiбрана, єдина i мiцна.
(Пiдводиться з гордiстю).
Вона стоїть, немов свята стiна,
Як захист всiх народiв християнських
I всiх скарбiв ученiй вiкових
Вiд Азiї кочовникiв поганських.
Про це в краях повiдайте своїх,
О ви, посли сусiднього кордону
Угорської i Лядської держав,
Що твердо тут тримає оборону
Європи сторож - руський Ярослав.
(Сiдає).
Але господь послав нове нам горе -
Преставилась улюблена дочка
Єлизавета, що була за морем
Супругою Гаральда-Смiльчака.
Отож простiть, що ця печаль родинна
Нам не дає прийняти вас гостинно
I вшанувати зараз як би слiд.
Ви ж королям, братам моїм ласкавим,
Мiй передайте, прошу вас, привiт.
Ярослав пiдводиться.
Посли уклоняються i виходять, за ними весь почет i Володимир. Ярослав знову сiдає на своє тронне крiсло, схиливши голову на руку в сумному задумi.
Iнгiгерда, яка залишилася в залi, дивиться на князя з сумом i видимим спiвчуттям. Вона дуже змiнилась за цi чотири роки. Горде i владне обличчя її нiби пом'якшало, крiзь риси колишньої твердостi i честолюбства все яснiше проступають прояви жiночої турботи i суму.
I н г i г е р д а
Та годi-бо. Облиш думки журливi
I розуму ясного не мути...
Таке життя: за кожен рiк щасливий
Повиннi ми утратами платить...
Я р о с л а в
Яка брехня! Сам я вiддав цю плату,
Дочку любиму в дальню сторону,