Міфологією переповнене «Слово» від першого рядка й до останнього; міф – грецьке слово, що означає взагалі слово, в значенні оповідь, сказання, передання.
І розпочинає міфологію «Слова», його метаморфози, міфічний, але віщий Боян. Віщий – це означає пророчий. Мудрий і проникливий. Який володіє здатністю і перевтілення, і передбачення. А загалом – поет. Безперечно – перший на Русі. Співець і музика. Очевидно, жив у другій половині XI ст., оспівував подвиги руських князів, підказував їм, як треба діяти – і на війні, і в мирному житті (хоч миру тоді майже не було), як любити і берегти свою Вітчизну. (З великої літери). І як дбати про свій народ, про Русь нашу єдину, матір нашу, жону і сестру.
І це не він, Боян, «розтікається мисію по древу», це думка його, жива й образна, перевтілена в матерію, втілюється в три образи живої природи: у білку (білкою по древу), у вовка (сірим вовком по землі) і в орла (орлом сизим під хмарами) – носилася, витала, оспівуючи подвиги русичів.
Такий він, Боян, поет, співець, музика, патріот, волхв і ледь чи не чаклун-шаман. Містична й міфологізована особа, призвісник чогось…
Можливо, й бог поезії в давніх русів, покровитель співців, соловій давнини… Такий собі руський (слов’янський) Орфей. Цей міфічний фракійський співець, син бога, винайшов музику і віршування. Його музика змушувала дерева схиляти гілля, каміння рухатись, приборкувала злих звірів. Силою музики він повернув з того світу свою жону, німфу Еврідіку, яка загинула від жала змії. Популярний в античності. Сьогодні Орфей – символ чудового, неперевершеного музики, співака.
Таким міфічним, із всеперемагаючим словом, співом і музикою, виступав у слов’ян Боян. Можливо, він був і шаманом, адже – ще раз повторимо, – розтікався мисію по древу. сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами. І це реальність – не метафора! В його реальність і в його надприродні здібності русичі свято вірили (як греки в реальність Орфея). Боян, як і Орфей, теж неземного походження – Велесів онук він. (Велес – один з язичницьких богів Давньої Русі. У чехів велес – означає злотого духа, демона).
А реальність ще й у тому полягає, що першими поетами-музиками були пастухи. (Всі народи у свій час пройшли стадію скотарства). І вони придумали й створили перші музичні інструменти – дудку, сопілку, ліру і склали перші вірші, що їх самі ж і співали під власний музичний супровід. Тому їхній Велес – бог скоту й пастухів, став покровителем поетів та музик. Слово «Боян», очевидно, означає бурхливий, рвучкий, пристрасний – одне слово «буян». (Згодом казковий острів, відкритий усім вітрам, стане називатися острів Буян).
Міфічним персонажем у «Слові» виступає і загадковий Троян – ні, ні, не римський імператор. Слово «троян» походить від числівника «три» («троє»), воно етимологічно пов’язане з ім’ям бога з трьома лицями у деяких індоєвропейських народів. У слов’ян це – Триглав. Синонім слова «троян». Бог, який носив це ім’я, в уявленнях давніх слов’ян мав владу над трьома царствами – небесним, земним і підземним. Він також мав якесь відношення до ворожіння, що є спробою заглянути в майбутнє. Він бог часу – минулого, теперішнього і майбутнього. У «Слові» він згадується чотири рази. В тім числі й у вислові «віки Троянові». Себто, давні-давні часи. Ті часи, коли ще й не було Руської держави і не велося літочислення. Себто доісторичний період.
Згадується й «земля Трояна». Вочевидь, вона тоді символізувала той край, де Дон впадав у Сурозьке (Азовське) море. Там найдальша – від Русі – границя половецької землі. То ворожий для Даждьбожих онуків (для русичів) край, чужий світ, простір смерті. Туди й прийшла Обида (діва-лебідь) і там плеще крилами. Лебідь символізує нещастя, смерть, чистоту й відродження. В Трояновій землі ворожі людині стихії: річка (перепона, небезпека, жах, вхід у підземне царство) і море – помешкання смерті. Хвороби і замовляння відсилають за море, адже в морського царя дванадцять дочок-лихоманок. Дон у «Слові» має два значення: географічне і сакральне, А тому земля Трояна не стільки географічне місце, як міфічне, не стільки кінець половецької землі, як кінець ойкумени – край Землі, яка за уявленнями предків була заселена людиною.
А ще речі Трояна – далека в часі передісторія. І вона невідома. Очевидно, на Русі у XII ст. крім християнського літочислення (від створення світу) було й давніше, язичницьке. Себто Троянове. У кожного народу, племені чи союзу племен був свій божественний пращур, від якого за переданням, і пішов народ. Своїм предком язичники Русі вважали Даждьбога. Звідси – і онуки Даждьбога.