– І коли вже всі житимуть в мирі та злагоді? – запитує княгиня. – Коли половці перестануть чинити набіги на Русь – хіба це по-сусідському?
Але на це у Явдошки немає відповіді.
– Хто його знає. Треба у волхвів запитати – дак вони по лісах дрімучих розбрелися, там і живуть. Про людей і забули.
– А люди – про них…
– Як лихо – то сходяться.
Гули вітри, аж терем потріскував. Чи старе дерево зсохлося?
– Спи, княгине, спи.
– Так гуде ж… Аж завиває…
– Мо’ то здухачі з половцями б’ються…
Княгиня засинає, і сниться їй, що здухачі, повиривавши здоровенні дерева з корінням, на половців кинулися, Ігоря виручають.
А на світанні все нарешті вгамовується, вітровії полетіли, певно, в інші краї, натомість тиша і Божа благодать. Сонечко сходить, зозулі кують.
Гарно в світі білому! Коби не війни, і зовсім добре людям би жилося. І коли тим війнам клятим кінець надійде? Коли сусіди житимуть як добрі сусіди, а не ходитимуть один проти одного оружною силою? Але на це запитання і всезнаюча Явдошка відповіді не має.
– Так людям наврочено – воювати між собою…
Кують зозулі. Ярославні здається, що не вона, а її губи самі шепочуть: полетіла б я зигзицею на Дон, щоби милого побачити, допомогти йому… Минали дні і ночі. Дні у тривозі, на валах біля заборол, ночі в княжому теремі, але теж у тривозі…
А зозулі кували. Іноді й до неї на вали залітали – барвисті, як намальовані: ку-ку та ку-ку… Питала: скільки літ їй та її милому жити в цьому світі?…
Ключниця якось сказала:
– Не побивайся, княгине, Явдошка тобі допоможе… Явдошка була відьмою. Це всі в Путивлі знали. Як і те, що вона на світанні літає на мітлі чи помелі і знається з нечистою силою – теж усі знали. Вона була доброю відьмою, Явдошка. Коли в кого яке лихо – до неї за поміччю зверталися – нікому не відмовляла і плати за те не брала.
Явдошка й справді їй допомогла.
– Ось тобі, княгине, тирлич, – казала.
– А що се таке – ти-тирлич?
– Відьомське зілля. Нам, чесним відьмам, воно допомагає, пособить і тобі. Вип’єш зілля, заснеш і уві сні побуваєш там, де захочеш.
– І на Дону великому? У Половеччині?
– І на Дону великому, і в Половеччині, якщо у тебе така забаганка.
– Зигзицею полечу?
– Можеш і зигзицею… Тіло твоє зоставатиметься в Путивлі, у хоромах княжих, а душа твоя зигзицею полетить до Дону великого, щоб побачити князя.
Сказала і зникла – як наче б мить тому її й не було біля Ярославни. Як у повітрі розчинилася…
Надходив вечір. Від випитого зілля, що дала їй Явдошка, Ярославна була сама не своя. Все щось наспівувала… Співала і плакала, співала й тужила.
– Полечу, – казала, – зигзицею понад Доном, бобровий рукав омочу в річці Каялі (якась Каяла, половецька річка, їй вже була знана – звідки?) і на княжім білім тілі кров отру, рани йому зцілю…
У теремі своєму, що згодом стане окрасою «Слова», вже бачила Каялу…
І полетіла тієї ночі – на Дон великий, у степи половецькі до річки Каяли, зигзицею полетіла…
Хочте вірте, хочте… перевірте. Бо коли б не літала у половецькі степи, звідки б вона знала, що річка зветься Каялою, і що біля неї битва клекотіла, та нещаслива битва русичів з кочівниками, знала, що була тоді спека, і русичі потерпали без води, що вітер дув з боку половців, посилюючи лет їхніх стріл, що князь уже був поранений, і його, закривавленого, схопили половці… І бачила це вона згори, з піднебесся, і звідти голос подавала, що його й почув Ігор… А літала не вона, літала її душа – в образі сизокрилої зозулі…
Каялу, повернувшись до Путивля, княгиня благала на міському валу:
Простягала руки з високих валів до незримої далини, за якою десь у чужій стороні бігла Каяла-Сюурлій, що забрала у неї ладо її.
Чули городяни, як княгиня і пізно увечері, і рано-вранці на валу благала половецьку річку: