Деякі історики вважають, що Берека і є легендарна Каяла-Сюурлій, що її вчені шукають і не можуть знайти вже двісті років.
І все ж більшість сходиться на тому, що Каяла – це все ж таки поетичний образ, а справжня назва ріки – Сюурлій.
Тайна Каяли все ще залишається нерозгаданою.
І гомонить-плаче у Путивлі на валу Ярославна: «Та понад Доном полечу, рукав бобровий омочу в ріці Каялі… І на тілі, на княжім білім тілі омию кров…»
Донецький письменник Іван Костиря у своїй унікальній книзі «Думы о Донбассе», пишучи про минуле донецького краю, розділ про річку Каялу назвав «Дума про річку слов’янської біди».
Подаю фрагменти з неї мовою оригіналу:
«Ой ты гой еси, река половецкая Каяла! Река славянской беды, река скорби и плача всей древнерусской земли.
На самом ли деле ты протекала по Дикому Полю, или вещий, то есть мудрый, проницательный, обладающий даром предвидения Боян, повествуя о славном и горестном походе Игоревом, сына Святослава, внука Олегова в «незнаемую страну» и «дикую степь», возвеличил все здешние реки в поэтический символ, означающий не только поражение мужественного князя Игоря и других князей Киевской Руси, разобщенных личными распрями и потому не стойких в отпоре половцам, а и символ порицания, попрека, каянья – каяти! – за это разобщение, за эту крамолу князей, как своих современников, так и их предков, чтобы призвать в дальнейшем к единению, сплочению против общего врага и упредить от возможной еще большей беды, словно пророчествуя опустошительное в грядущем татаро-монгольское нашествие?…»
Далі письменник розповідає про, здавалося б, безконечні пошуки загадкової річки Каяли в донецькому краї.
«Каких только научных предположений и догадок, и вероятных небылиц не высказывалось на этот счет! Даже как-то краеведы, увлеченные поисками реки Каялы, совершили конный переход верхом по предполагаемому пути следования Игоревого войска, при этом засекая время и вымеряя расстояния в верстах. И сошлись на том, что 11 мая 1185 года половцы разбили русичей где-то над речкой Макатыхой, прозванной летописцем Каялой…»
Ще одна здогадка, гіпотеза, яких і справді вже набереться чи не на окрему книжку. А результат?
«…битва Игорева полка была где-то совсем рядом… Однако велико и широко, и неоглядно Дикое Поле! И где-то затерялась в нем половецкая река Каяла, один Бог ведает. Утешением же для нас является то, что битва на этой реке, по словам Бояна, выявила не только слабость разобщенных междоусобицами князей всей Руси, а откликнулась и в сердце Игоря, и в сердцах его содружников зовом к единству и грядущим победам, к пиру-битве. И оттого река Каяла вызывает не только скорбь, жал ость и плач, а и чувство торжества от несгибаемого духа русичей, наших соплеменников».
Правда, чомусь в автора згадуваної праці – «Думы о Донбассе» – плач Ярославни лунає в… «граде Киеве» (стор. 24), де жона Ігоря Святославича ніколи не була, а плакала-тужила вона, як відомо, у Путивлі на валу. Але це вочевидь простий недогляд.
У Києві жила інша Ярославна – тільки на його мурах вона не плакала. Не було причини. Та й вдалася вона веселою життєлюбкою, відзначалася старанністю в науках, з охотою вчила грецьку мову – Анна, старша з трьох дочок Ярослава Мудрого (рік народження – за різними даними – 1024 або 1036). Вона й започаткувала когорту славних киянок – які були не тільки знані, а й народилися саме в Києві.
Серед давньоруських Ярославен Анна була першою, Єфросинії, яка плакала у Путивлі на валах, судитиметься стати другою.
Бог відає, закінчує свою розмову Іван Костиря, – де загубилася у донецькому краї (колишнє Дике Поле) річка Каяла.
Те ж можна сказати, зіславшись на Бога, і про другу трагічну річку в історії Давньої Руси, – Калка, де відбулася тяжка, трагічна і далеко не славна битва руських князів, яких роз’єднали чвари, із татаро-монголами у 1223 році.