Попри «Заспів» до «Слова», який починається з «пісні слави», звичайно ж, «про сина Святослава, князя Ігоря, війну», це пізніше автор поеми на віки та віки «застовбує» у «Слові» тезу про те, що князь Ігор «розум укріпивши й одвагою серця свого погостривши, був уже готовий до січі, смерті на бранному полі сміливо глянути в вічі. І військо повів він – дружини, хоробрі полки свої гожі за Руськую землю в Половецькії землі ворожі…» – Попри, попри ці надто лобові, прямолінійно-публіцистичні пасажі.
Така висока оцінка в цілому авантюрного походу Ігоря хай залишається на совісті автора (хоч вона офіційно й утверджена в історії). Не виключено, що самого… Ігоря. Адже не виключено, що він і був тим таємничо-загадковим автором «Слова», що його ось уже яке століття поспіль розшукують історики.
Не проти половців узагалі (автор дозволить собі повторитися), як ворогів Русі ходив Ігор Святославич походом до Дону великого. Та й розумів він – а розум мав гострий, – що з його мізерними силами йти проти цілого народу, бодай і кочового – справжнє безглуздя, що похід цей зарані приречений, адже проти його чотирьох-п’яти тисяч воїв, що йому вдасться їх нашкребти – якщо ще тільки вдасться? – половці можуть легко і швидко виставити – що вони й зроблять, – кінну орду в десятки та десятки тисяч досвідчених вершників.
До всього ж в князя Ігоря серед половецьких ханів були якщо й не друзі, то в крайньому разі, добрі приятелі, які неодноразово бували союзниками чернігівських Ольговичів у їхній затятій боротьбі за київський стіл.
Батько сумнозвісного Олега Гориславича, чернігівський князь Святослав (він мав ще й скандинавське ім’я – в сагах його називають Хольті Сміливий) вигнав свого старшого брата Ізяслава з Києва. А по смерті Святослава у 1076 році Ізяслав і Всеволод відібрали у його дітей не тільки Київ, але і їхню «отчину» – Чернігів. Так і почалися міжусобиці, про які і говориться у «Слові». Так закрутилася смертельна веремія, у якій свої ішли проти своїх, частіше родичі проти родичів, розхитуючи Русь – на потіху її ворогам. І ось старший син Святослава – Гліб, досвідчений воїн, який протистояв натиску Всеслава Полоцького на Новгород, був позбавлений князівства в цьому граді і вбитий на своєму кораблі по дорозі в Смоленськ (1078). Брат Гліба Олег Святославич (між іншим, друг Володимира Мономаха і хрещений батько його старшого сина) дізнавшись про це, з ляку втік аж до Тмутаракані, де правив третій син Святослава – «красний» (тобто красивий) Роман. Це про нього, якщо вірити автору «Слова…», співав пісні улюбленець Олега Боян. Роману стало «шкода брата», і він зорганізував похід проти Ізяслава і Всеволода. Його по-зрадницькому вбили союзники – половці, яких підкупили брати батька (1079). В той же час Олег усіляко ухилявся від загальноруських походів проти кочівників. Навіть не утаював своєї симпатії до них. Всеволод, старший син Олега, який прославився в молодості набігами на мирне населення і навіть потрапив до билин як негативний герой (Чурило), був більш відомий по знаменитому запрошенню Юрія Долгорукого «Прийди ко мне, брате, в Москов» – перша згадка Москви в історичних документах. Саме син цього непутящого князя (Святослав) виголошує знамените «золоте слово» в поемі «Слово о полку Ігоревім». Середній син Олега Ігор був убитий повсталими киянами, а молодший Святослав, одружений на половчанці, батько Ігоря новгород-сіверського, як і Олег, часто приводив на Русь загони половців.
Сам же Ігор Святославич (яблуко од яблуні недалеко падає?) неодноразово встрявав у ті безконечні міжкнязівські чвари. Вперше, коли йому ледь виповнилося вісімнадцять. Тоді він разом з іншими Ольговичами брав участь в «ганебному», за свідченнями істориків, поході на Київ 1169 року і розграбуванні стольного града.
З половецькими ханами Кобяком і Кончаком він вперше зустрівся на полі бою влітку 1171 року. Тоді знамениті половецькі хани були ворогами Ольговичів, тож Ігор – йому тоді виповнилося двадцять, – відважно з ними бився. Русичі завдали відчутної поразки степовикам. У 1173 році Ігор разом з Ольговичами ходив війною на смоленських князів Ростиславичів – вони тоді володіли Києвом і Київською землею. З половцями він більше не воюватиме, а все своє подальше життя приятелюватиме. З ними, з найстрашнішими тоді ворогами Русі.