А після цього послав Святослав [посла] до Давида [Ростиславича] в Смоленськ, кажучи: «Домовились ми були піти на половців і літувати на Дону. Нині ж половці ось побідили Ігоря з сином і брата його. Поїдь-но, брате, постережемо землі Руської». І Давид прийшов по Дніпру, прибули й інші на поміч, і стали вони коло Треполя. А Ярослав [Всеволодович], зібравши воїв своїх, у Чернігові стояв.
Поганії ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. Але була в них суперечка, бо Кончак говорив: «Підемо на Київську сторону, де побиті браття наші і великий князь наш Боняк». А Коза [Брунович] говорив: «Підемо на Сейм, де зосталися жінки і діти, – готов нам полон зібрано, і візьмемо городи без опасу». І тоді розділилися вони надвоє.
Кончак пішов до Переяславля і оступив город, і билися вони тут увесь день. Князем же в Переяславлі був Володимир Глібович, – а був він одважний і сильний у бою, – а виїхав він із города, і помчав до них, хоча за ним мало дерзнуло дружини, і бився з ними кріпко, і обступило його багато половців. Тоді інші, бачивши, що князь їхній завзято б’ється, виринули з города і, отож, одняли князя свого, який був поранений трьома списами. І сей доблесний Володимир, поранений і струджений, в’їхав у город свій і втер мужнього поту свого за отчину свою.
Володимир, бо слав [послів] до Святослава [Всеволодовича], і до Рюрика [Ростиславича], і до Давида [Ростиславича], і сказав їм: «Ось половці в мене, поможіть-но мені». Святослав тим часом слав [послів] до Давида, а Давид стояв коло Треполя зі смольнянами. І смольняни почали віче діяти, кажучи: «Ми пішли до Києва, і коли б була рать, то ми билися б. Якщо ж нам іншої раті шукати, то ми не можемо. Ми вже єсмо знемогли». Святослав тоді з Рюриком та з іншими підмогами увійшли в Дніпро супроти половців, а Давид вернувся назад зі смольнянами.
Це почувши, половці вернулися од Переяславля і, йдучи мимо, пішли приступом до [города] Римова, а римовичі заперлися в городі. І коли вони вилізли на заборола, то тут, за Божим промислом, упали дві городниці з людьми прямо до ворогів, і на інших городян найшов страх. І котрі ж городяни вийшли з города і билися, ходячи по римівському болоту, то ті уникнули полону, а хто зостався в городі, то ті всі взяті були.
Володимир, отож, слав [послів] до Святослава Всеволодовича і до Рюрика Ростиславича, спонукуючи їх до себе, щоб вони йому помогли. Та вони спізнилися, дожидаючи Давида зі смольнянами. І так руські князі опізнилися, і не заскочили їх, а половці, взявши город Римів і набравши здобичі, пішли до себе. Князі теж вернулися до домів своїх, і були вони печальні із сином своїм Володимиром Глібовичем, бо він тяжко був поранений ранами смертельними, і [сумували] із-за християн, забраних у полон поганими.
І осе Бог, караючи нас за гріхи наші, навів на нас поганих, [але] не яко милуючи їх, а нас караючи і навертаючи нас до покаяння, щоб ми здержалися од лихих своїх діл, – і тому карає він нас нашестям поганих, щоби ми, смирившись, опам’яталися од злої путі.
А. другі половці пішли по тій стороні до Путивля – Коза [Брунович] із силами великими. – і, попустошивши волость [їх], вони й села їх попалили. Спалили вони також і острог коло Путивля і вернулися до себе».
II
Путивль!.. Подивіться, це ж… це ж Путивль!
Повториться із кокона мотиль,
І сміх, і колір золотої рожі,
І навіть біль мій, потаємний біль,
У серці іншім повторитись може.
…Лиш я, – така, як є, – не повторюся,
Подібним буде рук летючих злам,
І слів, і снів благословення тихе.
Та, бач, не діставатиме очам
Мойого смутку і мойого сміху.
…То буде інша – юна і стрімка,
Над летом вій – шалені брови-дуги.
Але збагніте: я – це ж та ріка,
Яку не дано переходить вдруге.
…Асфальтівка нарешті вихопилася на узвишшя і наче застигла, сама вражена дивовижною панорамою, що зненацька відкрилася вдалині: Сейм у повінь, зелені луки з озерами, гайками й перелісками, вербами й лелеками на зелених травах, а за ними, на ген-ген високому березі, освітлене м’яким сяйвом призахідного сонця – місто. Трохи правіше блищать бані Молченського монастиря.
П’ять високих горбів, що відкриваються перед подорожанином на березі Сейму, бачила і Єфросинія Галицька, дочка знаного князя Ярослава Осмомисла, коли «медовим» поїздом під’їздила вперше до Міста своєї вічності, й вигукувала захоплено: