– Путивль!.. Подивіться, це ж… це ж Путивль!
Ось і Городок – укріплений центр, дитинець літописного Путивля. Від тих часів збереглися лише фрагменти напівзасипаного рову і невисокий вал.
Сьогодні, як пишуть путівники, Городок – улюблене місце відпочинку й прогулянок місцевих мешканців. Тут, на Замковій горі, вдивляючись з високого горба в засеймові далі, стоїть вона —
ЯРОСЛАВНА.
Платон Воронько добровольцем пішов на фінську, потім – на Велику Вітчизняну. Воював у з’єднанні партизанського генерала Сидора Ковпака – про це його перша поетична збірка «Карпатський рейд» (1944).
Як і Ковпак (про ті події легендарний Сидір Артемович розповів у книзі спогадів «Від Путивля до Карпат»), поет починав свій рейд від Путивля, із Сумських лісів.
Власне, та лиха година війни і надихнула його на створення однієї з кращих своїх речей – поеми «Ярославна». І сьогодні в Путивлі вчуваються його дзвінкі рядки:
Жіноча доля… В чому було її призначення? Бути берегинею. Народжувати і виховувати дітей, оберігати домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати мужу – тут вона має бути безсловесною. А ще, все встигаючи, все витягуючи на своїх плечах, залишатися при цьому завжди ошатною і гарною.
І прості жінки виконували цю місію з честю, не скаржачись на свою долю та недолю. (Хіба що в сумних піснях відводили душу).
Ярославна належала до княжого роду, як прийнято казати, до вищого світу. Розуміла, що Ігор – не просто її чоловік, її суджений (хоча це й так), він в першу чергу князь, воїн і полководець. Водячи в походи інших, завжди мав бути попереду і своїм прикладом та звагою надихати інших. А смерть таких підстерігає одним з перших. І це Ярославна розуміла і сприймала як випробування, послане їй небом. Вона мала все витерпіти, навіть найгіркішу гіркоту поразки і давати приклад жінкам дружинників.
Вперше за всю історію боротьби з половцями руські князі стали полоняниками. Вперше руське військо потерпіло таку нищівну поразку, що кривавила ціле століття.
Так писатимуть історики давні й сьогочасні, так воно і є.
Розбивши Ігоря Святославича, половці ринулись на Русь, діючи за відомим принципом: куй залізо, поки воно… Поки Русь ослаблена поразкою, ошелешена, вражена і поки вона не отямилась і не зібрала нові сили.
Іпатіївський літопис: «и подоша Кза к Путивлю в силах тяжких…»
Місто було взято в щільну облогу, здавалось – все, кінець.
Старшою в Путивлі за відсутністю князя Ігоря залишалася Ярославна. Княгиня. Але ж вона жінка і зовсім недосвідчена в ратній справі.
А доведеться… Ратною справою займатися. От уже не думала, що доживе до такого. З чого починати врятування міста?
Звичайно, з оборони. Добре, притому, зорганізованої. Надійної. Це вона здогадалась, хоч і не знала, що таке ратна справа. Але ж для відсічі нахабному ворогу потрібна військова сила. Бо сила, розуміє лише силу. А на місто насувається велика сила, і в противагу їй треба виставити таку ж… А її у неї не було і на помин. Майже не було. Якщо не рахувати тих кілька десятків дружинників, що їх залишив їй князь, як вирушав у похід. Більше не міг. В самого тієї сили було мало. Тож непокоїлась за чоловіка.
Місто захищають вали й оборонні стіни із забралами, а що захистить русичів у рівнинному степу?
Та ще були городяни – старі діди, невідомо на що придатні, жінки, діти.
Не густо. З таким воїнством витримати натиск орди, яка виросла в сідлах?
То на кого чи на що їй сподіватися? Справи Ігоря, певно, зовсім кепські, якщо половці ринулись на Русь. Не спала, так і так метикувала, а воно… Куди не кинь – всюди клин. Остання надія зникала. А тут ще й волхв з лісів дрімучих, сіверських, позасеймових, де духи, вурдалаки і чудиська бродять, виринув.
Як з того світу виліз – неждано-негадано. І до Путивля рушив ходою своєю легкою, але загрозливою.