Даждьбог – бог і сонця теж, тож прихильники старої віри зверталися до свого кумира з валів:
– Дай бог! (Звучало, як даждь). Сонце нам і життя дай!
Зверталися до Сварога (християни не перечили, бо в цей час зверталися до свого Господа), бога вогню. Священний вогонь завжди горів колись у капищах на честь богів. Його добували тертям, і такий вогонь вважався священним, це був «живий вогонь», він мав цілющу й очищувальну силу. Його шанобливо називали батюшкою-огнем.
– Гори, гори ясно. Даруй нам світло й тепло, а ворогам – всеспопеляючу смерть. Хай згорять вони у твоєму вогні, Свароже!
Розпалювали на валах багаття, на них кип’ятили воду, щоби потім лити окріп на голови нападників, і просили Сварога вогонь їм дарувати лютий, всеспопеляючий, щоби він лишив з ворогів самий лише попіл.
Християни молили-прохали Іллю-пророка, щоби громом небесним поразив половців безбожних, язичники молили-прохали свого Перуна-громовержця, теж щоби громом небесним поразив безбожних половців, стрілами вогняними їх посік.
Мовби й хмаровиння у небі високому було негусто, а після таких молитов до Іллі-пророка і до Перуна-громовержця ні-ні, та й гриміло десь у тих небесах, і ті, і ті, християни і язичники, на радощах – що було дивом з див – навіть обіймалися і плакали з радощів, що боги їх почули і спішать їм на допомогу. І сльози їхні були світлі і чисті, і вони казали одне одному – вчора ще непримиренні вороги: «Брате!.. Сестро!..»
І вірили: мине лихо, житимуть вони в мирі і злагоді. Та й чого їм ворогувати між собою, як всі вони – русичі, однієї матері-Русі діти…
У ті дні, повіривши в себе і в городян, Ярославна організувала оборону міста вправно, піднявши всіх – від малого до великого. І сама повела перед. У ті тяжкі дні вона там і там з’являтиметься на валах, налагоджуючи оборону, перекидаючи додаткові сили туди, де було найтяжче. Князь Ігор, ідучи в похід, не помилився і не прорахувався, коли замість себе старшою в Путивлі залишив Ярославну. І це при тому, що вона ніколи не була воєводою і не займала ніяких, як би ми сьогодні сказали, адміністративних посад і, отже, не мала керівного досвіду.
Вона була всього лише жінкою князя.
Без військового досвіду – бодай хоч якогось. Не водила у бій дружину, не керувала містом, не кажучи вже про його оборону.
Ніжна, співуча, поетична.
Для раті не створена.
Вона була жінкою.
Але – руською жінкою. А це у ті часи важило багато. А тому Ярославна не тільки плакала-тужила на валах Путивля, як про неї на віки утрадиційнилося враження, не тільки благала сили природи допомогти Ігорю та воям його на все тих же валах, але й від імені мужа оборону міста взяла у свої не чоловічі руки. Це вже в наші дні одна білоруська письменниця видасть книгу під промовистою назвою, що у війни – не жіноче лице. І це так. Але трапляється, що й жіноче. Як і у випадку з Ярославною.
Розбивши Ігоря Сіверського, переможці збагнули: Сіверщина оголена і беззахисна. Діючи за принципом: куй залізо, поки воно гаряче, половці ринулись на порубіжжя Русі. Навіть Кончак, друг-приятель Ігоря Сіверського і його сват, велівши кріпко стерегти полоненого князя, ринувся із своєю ордою на Переяслав і наробив там лиха (місто тоді врятував переяславський князь Володимир Глібович), а Коза-Кза подався на Сіверщину і взяв в облогу по суті беззахисний Путивль, у якому Ігор залишив якусь там жменьку воїнів.
Літопис Руський:
«Поганії ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю… Кза (Бурнович) говорив: «Підемо на Сейм, де зосталися жінки і діти – готовий нам полон зібрано, і візьмемо город без опасу!!!»
…Де зосталися жінки та діти, де готовий нам полон зібрано…
Але Кзак і не підозрював, що обороною Путивля керуватиме Ярославна. А якби і знав – посміявся б… Жінка на чолі беззбройного міста?
– Ха! Більшого б клопоту в мене не було! Та ми одним видом своїм так налякаємо Путивль-град, де самі жінки та діти, що він здасться нам без бою. А княгиня… З княгинею я сам потішуся. На валу Путивля-града. А потім віддам її своїм воїнам на потіху!
Так гадав Кзак, швидко йдучи до Путивля. Сам похід у ситуації, що склалася, – воїнів немає, а городяни, якими керує жінка, нічого не втнуть, – уявлявся ханові легкою прогулянкою.
Але… Не так склалося, як гадалося.
Літопис Руський:
«…половці пішли… до Путивля – Коза (Бурнович) із силами великими і, попустошивши волость їх, вони й села їх (князів – В.Ч.) попалили. Спалили вони тако і острог коло Путивля, і вернулися до себе».