Сьогодні в російській мові це слово пишеться через дефіс – «восвояси» і українською означає: повернутися додому. Але має воно іронічний відтінок: повернутися ні з чим. (Російською «несолоно хлебавши»). Тоді ж як «несолоно хлебавши» (розм.) перекладається, як піймати облизня, шилом патоки вхопити. Коментарі, як кажуть, зайві. Кзак тоді таки спіймав облизня. (Див. словник української мови: їсти облизні – заздрісно дивитися на що-небудь принадне, але недоступне. Облизня спіймати (вхопити, схопити, отримати, скуштувати, з’їсти і т. п.) – лишитися без того, на що розраховував, сподівався, чого добивався; зазнати невдачі).
Одне слово, Кзак облизався. І спіймав того облизня від Єфросинії Ярославни!
Вона й сама потім не змогла збагнути (про Ігоря вже й говорити нічого), як це їй вдалося на чолі кількох десятків воїнів (добре, що хоч лучники) та городян – дідів, жінок і дітей – як вдалося відбити кілька приступів орди, що її очолював старий лис Кзак?
Правда, половці не мали досвіду (стінобитних машин теж), як брати штурмом укріплені міста. Оточивши місто, вони галасливою ордою кидались на штурм, але, отримавши відсіч, відкочувались назад. І досить швидко переконалися в марноті своїх сподівань, тож і пішли «восвояси». Себто несолоно сьорбавши, спіймавши шилом патоки…
Допомогло княгині те, що городяни вірили їй, вбачаючи в ній – за відсутністю Ігоря з військом – свою спасительку, і слухались її, і не боялися, що ворог їх оточив. А ось Ярославна боялася, хоч виду й не подавала. Навпаки, на валах міста мала вигляд рішучої, відважної, впевненої в перемозі, а що тоді творилося в її душі, яка часто втікала аж у п’яти – те вона тримала в собі за сімома замками. Городяни, як і воїни з дружини мужа, були певні, що вона така і є насправді, хоч і жінка, але не по-жіночому безстрашна, мужня і зело відважна…
І Єфросинія Ярославна виправдала їхню віру. Тамуючи ляк і відчай (а раптом не впорається з тим, що на неї звалилося?), майже не залишала вали – особливо ту частину
їх, де була в’їзна брама і куди нападники спрямовували свої головні удари.
Ні вдень, ні вночі не залишала валів, коли спала чи їла – того ніхто не бачив.
Лише часто і жадібно пила воду. І не могла вгамувати спрагу, що невідь-де й бралася. А напившись, лила з глечика воду собі на голову, витирала долонями лице і знову поспішала туди, де виникала загроза прориву. Половці часто міняли місце нападу – то там раптом з’являлися, то там. Де їх, як вони сподівалися, не чекали. Ярославна була насторожі і швидко перекидала підмогу – з тих ділянок, де не було приступу, туди, де той приступ тривав. Наказувала, підбадьорювала, сама брала лук і ставала в перших рядах оборонців…
Кістяком її воїнства були дружинники, ті кілька десятків, що їх лишив їй Ігор. Але без допомоги городян вони б не вистояли – Ярославна веліла принести на вали до заборол всі запаси луків та стріл, роздала їх тим, хто міг стояти на валу, і розставила їх, де треба було, і вони засипали нападників стрілами. Коли надто тяжко ставало, кидали вниз каміння (інші його підносили на вали), колоди з гострими шпичаками – падаючи на голови нападникам, вони калічили і спустошували їх. У великих глечиках носили на вали воду, кип’ятили її на розпалених багаттях. Половці з вереском розбігалися від стіни, коли на них лився окріп, а вже втікаючих доганяли стріли…
Але стріли – тільки вже половецькі, – залітали й на вали (казали: добре, що ти по супостатах стріляєш, але кепсько, що й супостати по тобі теж стріляють). Це коли нападники кидалися на черговий приступ.
Тут уже діяла Явдошка, добра відьма, як її в Путивлі величали з повагою і острахом, чарівниця, яка могла хоч кого зіллями та замовлянням порятувати.
Із заборола простягала вона руки до степу, звідки кінними хвилями налітало воїнство хана Кзака, кричала, аж своїх лякаючи:
– Гой єси, недобрий молодцю, половецька ти зміюка! Ховай свої гострі жала, а як не сховаєш – чи кого з наших ужалиш, – то піду до Кузьми та Дем’яна, і сам Господь пошле на тебе грім-громище і блискавку разючу, грім-громище тебе уб’є, блискавка разюча спалить і пил вітром по полю широкому та й розвіє, зміюко ти клятая!..
Явдошка часто зверталася за допомогою до святих Косми і Даміана – так по-церковному, – які до всього ж ще й були ізкусними лікарями, могли навчити, як замовляти від усякого оружжя, від вогню, каменю, заліза, від стріл летючих, поганських, від скорботи, туги, суму та болячок…
І буцімто Косма і Даміан, вони ж Кузьма і Дем’ян, її усім цим премудростям навчили.
Так це чи ні, ніхто цього не знав – та й не нашого це ума діло, казали, – але кров Явдошка таки уміла замовляти. Себто зупиняти. І ранам могла раду дати. Як чужинська стріла у кого вцілювала, відразу ж гукали Явдошку – стрілу вона вправно виймала. А коли наконечник у м’ясі застрявав, ножем його вирізала. Перед тим над ножем щось шепотіла, плювала на нього тричі і… І різала ним по живому, виймаючи гостряк з тіла.