Вона все зрозуміла, лихі її передчуття почали справджуватися, але запитала напрочуд спокійно – сама дивуючись своєму спокою:
– І завойовувати світ ти вирішив почати із Сіверської землі Русі?
– З чогось же треба починати!
Ярославна обхопила голову руками, застогнала.
– І хто б міг подумати, що мій брат…
– Годі скиглити, Прісько. Вона ж Фроська…
Це був той Володимир, гоноровий, жорстокий, послідовник Хама з Біблії. – Я – Єфросинія…
– Ха! – як він недобре ошкірився. – Фроська ти! Була і будеш. Та й хто ти нині? Жінка удільного князя, який уже не князь, а половецький раб!
– Мовчи! Не смій… каркати!
– Жінка раба, – кпинив він, рідний її брат; – о, боги! – Це сьогодні. А завтра ти – вдова. Ігор більше не повернеться на Русь. Якщо половці його сьогодні ще не прикінчили, то завтра прикінчать. Навряд чи київський князь чи який інший захоче викуповувати його з рабства. І владу на Сіверщині захопить інший князь. Який без князівства свого. А таких нині на Русі!.. Чужак, кажу, захопить, і тебе витурить з Сіверщини – не цяця ж ти яка. А я тобі не чужий. Я твій брат.
– Я теж думала, що ти мені, вибач, брат…
– Прісько, тримай язика! Бо я…
– Що… ти?
– Бо я можу й розгніватись. Не подивлюсь, що ти, як і я – з роду Ярослава Осмомисла. Подумай ліпше! Хіба краще буде, як владу на Сіверщині захопить чужак?
– Ігор повернеться…
– Блажен, хто вірує! Він Кончаків раб. Якщо ніхто не викупить, а його ніхто не викупить, Кончак його просто відправить до пращурів. Не повернеться твій Ігор. То для чого владу віддавати чужаку? Я твій брат. Мені сам Бог велів перейняти владу на Сіверщині. Вона буде належати нашому роду, роду Осмомислів Галицьких. А якщо відмовишся, потім будеш жалітися на себе. Буде каяття, та не буде вороття.
– Ти мене в монастир хочеш запроторити?
– Вгадала! – знову ошкірився він. – Але – не переймайся. В монастирі теж люди живуть. Побудеш черницею, якщо не хочеш бути княгинею при братові-князеві свому.
– Батько витурив тебе з Галича, і ти вирішив…
– Так, на Сіверщині стати князем. Воно не таке славетне, як Галицьке, але на перших порах згодиться. А там… там видно буде.
– Видно не буде, брате мій, котрий Володимир Осмомисл… Буде пітьма. У тебе. У вічу і в душі. Якщо здійсниш задумане. Отямся, брате! Поки що брате. Те, що ти задумав…
– Ти мені… погрожуєш? Удова князя-раба, га?
– Кажу істину. Те, що ти замислив – великий гріх. Ні чернігівський князь, ні київський цього так не залишать. І на князівстві, яке ти хочеш підступом захопити, тебе не утвердять. А Ольговичі, до роду яких належить Ігор, ще при силі і владі. Вони тебе…
– Не лякай, бо я вже ляканий. А затвердять чи ні – мій клопіт. А ти, Прісько… Вибач, Єфросиніє, іди до народу, він уже збирається біля терему. І скажи: князь Ігор, ідучи на половців, передав княжу владу мені. Як твоєму братові, а своєму шуряку.
– У нього рідні серед Ольговичів багато.
– Але він все одно передав владу мені. Ігор загинув, погубивши дружину. Тепер у Путивлі князем я стаю. І хай попи мене хутчій благословлять. Тільки не забудь оголосити: князь Ігор, ідучи в Степ, передав мені владу.
– І право безчинствувати серед дівчат?
– То – невинні забавки. Я ж молодий і люблю дівчат. Як, між іншим, і мій батько. Жінки й вина – то єдина наша радість у цьому світі.
А ще – влада. На цьому ми, Осмомисли, й тримаємось. Та годі балачок. Іди до народу і поклянись: князь Ігор мені передав владу. Шуряку свому, а твоєму братові. І бояри, і народ тобі повірять. А я залишу тебе княгинею. Може, навіть, і співправителькою. Якщо будеш вумна. Тобі повірять, і попи мене благословлять. А там… Там, кажу, видно буде.
– Видно ніколи не буде. Тебе чекає тьма!
– Ти знову своєї заспівала? В монастир хочеш – під міцні запори? Так це я в один мент вчиню. У мене велика підтримка во граді. Багато бояр мене підтримують і мене хочуть бачити князем. А чернь… Людішки… Вони, як отара – підуть туди, куди поженуть їх пастухи. Востаннє кажу: зважуйся. Поки я добрий. Завтра буде пізно. Як не скажеш так, як я тобі велю, завтра твоя доля піде шкереберть. Хоч ти й сестра моя. Ось так, Прісечко. Чи то пак, Єфросиніє…
За ним і справді були бояри. Тільки небагато їх знайшлося. Та ще кілька їхніх прихильників-крикунів… Які мають на майдані викричати Володимира на князювання. Якщо, звісно, княгиня підтвердить: так, князь Ігор, ідучи на половців, владу в Путивлі насправді передав не їй, жінці своїй, а йому, братові її і його шуряку…