– Що ж, така моя доля, – раптом покірно мовила княгиня.
– То йдемо до народу? – враз ожив і аж подобрів Володимир. – Га, сестронько, га?
– Підемо, братику, – в тон йому відповіла княгиня.
Легкої іронії в її словах він не відчув.
– Нарешті! – полегшено зітхнув Володимир. – Давно б пора так. І – не переймайся. Гірше буде, як владу захопить чужий. А я, як-не-як, а брат твій.
– От іменно: як-не-як, а брат…
Біля княжого терема, де зібрався народ, вже кипіли пристрасті.
Бояри стояли осторонь. Двома купками. Меншою і більшою. Одна – менша, – це ті, що за Володимира, вирішила про себе княгиня, і більша – ті, які не пристали на його вимоги. Чи ще вагаються, вичікуючи, як воно повернеться, у який бік повіє вітер.
У натовпі шастали-шмигали боярські крикуни і підбурювали народ:
– Кричіть, яко оглашенні: Володимира, мовляв, на князівство! Волимо Володимира князем Путивля!!.
Народ поки що мовчав.
Як тільки Ярославна вийшла з терема (Володимир вертівся мало не запобігливо перед нею, і з його уст тільки й злітало: «Сестронько… Сестронько…»), воїни відразу ж взяли княгиню під свій захист. Володимира відтіснили.
– Люди Путивля, – кричав Володимир, все так же вертячись в’юном. – Слухайте, що вам скаже княгиня Єфросинія. А як вона скаже, такечки воно й буде!
Ярославна мовчала – чи з духом збиралася, чи ще не зважувалася.
Володимир вирішив прийти сестрі на поміч, тож закричав:
– Люди Путивля! Князь Ігор, ідучи походом до Дону, сказав княгині: владу княжу в Путивлі на час його відсутності передай свому братану, значить, а моєму шуряку. Чи не так, княгине? Підтвердь, сестронько, слова князя Ігоря.
Народ, який до того неспокійно вовтузився, враз затих. Всі дивилися на Ярославну, чекали, що вона скаже.
– Речи, речи, княгине, – підбадьорював Володимир. – Тут, як кажуть, усі свої. Чужих немає. Підтвердь слова князя Ігоря.
І Ярославна «підтвердила».
Зробила крок вперед (з обох боків неї стали дружинники при зброї), набрала побільше повітря в груди і крикнула – як з кручі у воду кинулася:
– Люди Путивля! Сіверці мої дорогі! Це я звертаюся до вас – ваша княгиня Єфросинія!
– Слухаємо тебе, Ярославно, слухаємо в оба вуха, – почулося з натовпу.
Бояри покашлювали в кулаки. Ті, що були за Володимира, почали випростуватися, гордовито бороди погладжували.
– Так, так, княгиня Єфросинія, – від збудження Володимир аж тупцювався на місці. – Слухайте, слухайте, що скаже моя сестронька.
– Твоя сестронька скаже ось що, братику мій. Люди Путивля! Прості і знатні! Князь Ігор, ідучи в похід, не передавав Володимиру княжої влади – я тому свідок. Володимир, брат мій, забаг її захопити живосилом – скориставшись відсутністю князя. Цей чоловік – показала на Володимира, – дурить вас. Він самозванець. Підбурює вас на гріх великий. Не слухайте його, люди Путивля. Ваш князь богом вам даний – Ігор Святославич. Він повернеться з походу, а вже як буде далі – його воля.
– Ти що – одуріла, Прісько?!. – Володимир тільки-но зробив було рух до Ярославни, як одні дружинники загородили йому дорогу, другі ж кинулись до нього. Ще через мить він стояв із скрученими позаду руками, ошаліло вертів головою і нічого не міг втямити.
– Прі-ісько, ти що чиниш?!.
Натовп було захвилювався, але дружинники оголили мечі, і перед теремом відразу ж стало тихо. Бояри, які виступали за Володимира – їх було кілька, – миттєво пірнули в натовп – як їх і не було.
Крикуни, котрі галасували в натовпі, вмить затихли.
– Як велиш, княгине, вчинити із заколотником, так і вчинимо, – сказав старший Ярославні. – Слово твоє для нас – закон.
– Володимира, брата мого, який замахнувся на княжу владу, заперти в кліті – поки не повернеться князь Ігор. А вже він як скаже, так і буде. Всім іншим іти за мною. На вали. Половці ще не залишили нас у спокої, і наша лиха годинонька ще не минула.
Літопис Руський:
«Ігор же Святославич на ту пору був у Половцях і говорив: «Я по заслузі моїй зазнав біди. За повелінням твоїм, владико Господи, а не поганською одвагою, обломано силу рабів твоїх. Не жаль мені є за своє лиходійство прийняти всі біди, що їх я прийняв».
III
Ігор вирішує тікати на Русь, де його чекає праця над «словом»
Сталося так, що Микола Карамзін – російський письменник, прозаїк, поет, критик, журналіст, видавець популярних журналів, історик, який працював в літературі більше сорока років, відомий широкій публіці лише як творець сентиментальної «Бідної Лізи». І це він автор головної книги «Історія держави Російської».
Отже, том III, розділ III «Історії держави Російської»: