Нестерпно Ігорю в неволі, сором і ганьба терзають його душу: «Ни сна, ни отдыха измученной душе. Мне ночь не шлет надежды и спасенья. Все прошлое я вновь переживаю…»
Все згадує Ігор. І музика згадує разом з ним. Перед внутрішнім зором бачить він картини недавньої битви.
В другій частині князь згадує про дім, жону. Тільки вона може зрозуміти і пробачити йому похід – жона Ярославна. Лада, як він ласкаво її називає. Змінюється й мелодія, стає ніжною, ліричною.
Але скільки відчаю в третій частині: «О дайте, дайте мне свободу! Я свой позор сумею искупить!»
І ніде йому дітися від жорстокої правди: «Ужели день за днем влачить в плену бесследно и знать, что враг тер-зает Русь? Стонет Русь в когтях могучих и в том винит она меня…»
Муки сумління щодень дужче й дужче терзали князя. Залишатися й далі в кочовищі Кончака гостем – чи полоняником-рабом, – це вже було занадто. Зрештою, він руський князь з роду Ольговичів, а не якийсь там… Ні, ні, терпіти ганьбу полону він не збирається. Як і одружуватися з вельможною куманкою, дочкою якогось їхнього хана, теж. У сни його тривожні й розбурхані раз по раз приходить Єфросинія, лада його. І приходячи у сни, кожен раз каже йому:
– Я вже всі очі продивилася, виглядаючи тебе з валів Путивля. Повертайся швидше, ладо моє, зле мені без тебе – як світу білому без сонця ясного.
У дні полону він тільки й жив, тільки й тримався мріями про зустріч з княгинею своєю, намугикуючи про себе про сині очі Єфросинії…
То чого далі залишатися в половців? Хто вони йому, зрештою? Тікати! Тільки тікати! Додому, на Русь.
Внутрішньо він уже був готовий взяти ноги в руки, але… Гнітила думка. Як його, половецького раба, зустріне Русь? Після всього того, що з ним лучилося в клятій Половеччині. Князь, який, погубивши дружину, сам-один повертається на батьківщину… Ні, такий горе-вояка ні в кого не викличе співчуття, не кажучи вже про інше…
Та й що він скаже співплемінникам своїм? Як і чим буде виправдовуватися перед ними? Чим змиє ганьбу поразки? Що скаже великому київському князеві, старшому на Русі, без чиєї згоди він ходив у Половеччину? Що він скаже жінкам, сестрам і матерям загиблих з його вини воїнів? Як гляне в очі вдовам? Ось я, князь, який погубив ваших чоловіків та зганьбив поразкою Русь. Адже досі ще половці жодного разу не брали в полон руських князів. Ось я повернувся до вас… Живий, здоровий… Радуйтесь!..
Від однієї лише думки про це йому й геть ставало нестерпно на душі. Якщо й треба втікати, то не на Русь, а на край світу. Од ганьби й неслави. Од самого себе тікати, якби це можна було.
І хотів він повернутися додому – не тинятися ж йому в чужих краях ізгоєм, – і вагався-терзався, як його там зустрінуть. Чи вибачать поразку його? Загибель дружини… Полководець, який повертається з поля бою без війська свого, не викличе до себе поваги.
Так він вагався навіть і тоді, коли Овлур, хто він там, половець чи русич, запропонував допомогу при втечі.
Він болісно вагався, на відміну від сина свого, Володимира. Той захопився половецькою хатунь, Кончаківною молодою, і витав чи не на небесах – так йому було добре, а що його чекає? Хоч тут, у половців, хоч удома?
Вагався Ігор і терзався доти, доки одного разу не трапилася з ним, не лучилася пригода, що її можна було б назвати просто приключкою, трапунком.
Він тоді повертався до кочовища Кончака з ловів. У ті гіркі дні полону, що звалося гостюванням у хана, полювання з ловчими птахами (ним він завжди захоплювався) було єдиною віддушиною, що хоч якось допомагала терпіти ганьбу неволі. Правда, обиди половці йому мовби й не чинили, Кончак тримався з ним, як рівний з рівним, і навіть багнув породичатися з ним, та Ігор все одно відчував себе в бран-неволі. Та і яке «гостювання», як запевняє Кончак, коли він без його дозволу не може навіть кочовище залишити. Правда, в степ його відпускали, коли б не забаг, але ж не самого. В якості сторожі до нього були приставлені 15 вершників та ще й 5 знатних батьків молодиків. Мовби ж почесна варта, та розберися, що в половців насправді на мислі.
Ось і цього разу. На лови з яструбом його супроводжують, крім ловчого, у віданні якого був навчений яструб – на Русі кажуть «виношений», – ще й троє вершників – мовби ж для охорони, аби з гостем хана нічого лихого не трапилося, та двоє знатних юнаків – теж у якості мовби почесного супроводу – Ігор все ж таки князь і приятель їхнього хана.