Отож під таким недремним оком повертався князь із ханських угідь, де чинили лови, і зустріли… Ту, мару.
Дивну вершницю.
Коник під нею був малий, взагалі, коні в кочовиків низькорослі, але той коник тієї мари і геть не вдався зростом. Конячина з сивою гривою ледве дибала, звісивши голову, але вершниця сердито крикнула на неї:
– Тпр-р-ру!!! Не коняка, а зміюка скажена!!
Конячина покірно зупинилася, не піднімаючи голови. А на ній сиділо…
Щось таке, що князь спершу й не второпав, а що ж воно таке? Тільки придивившись, загледів: те, що сиділо на конячині, було явно жіночої статі. Тільки дуже старе. Бабусенція бозна-якого віку.
Супутники Ігоря сполошилися при тій зустрічі і заходилися шанобливо вітатися із старою. На немічній конячині, що стара називала її зміюкою скаженою, сиділа карга, вбрана в якесь лахміття. З-під круглої шапочки вибивалися сиві закудлані косми. Личко мала крихітне, аж чорне, в глибоких зморшках, гачкуватий ніс, гостре підборіддя, у чорному роті з тонкими синіми губами стирчить зуб, тож стара не балакала, а шамкала – брр!!!
Сиділа на своїй конячині охляп – і як вона на ній трималася? Правда, конячина була покірна і смирна. Стара на ній йорзала, але взялася рукою під бік. До всього ж, те чудисько було ще й… однооким і одноногим.
З одного боку стирчала боса нога, а з другого…
З другого дерев’янка.
Якась цурка замість ноги, ремінцями прив’язана до коліна. Як виявилось, нога в неї була, але зсохла, самий лише кістяк її, і стирчала вона підігнута під коліном назад. Як обрубок чогось.
А до коліна й була припасована дерев’янка.
Встрівши вершників, стара повела сюди-туди підсліпуватим оком, зашамкала беззубим ротиком (у ньому захилитався той єдиний зуб) і щось проказала.
Один з тих, хто супроводжував князя, знав руську мову, тож витлумачив:
– Яга Ягишна сказала: цур мене, руським духом запахло! Мої ніздрі Русь чують, Русь мої ніздрі лоскоче!
– Яга… Як ви сказали – Ягишна? – перепитав князь, згадавши, як йому ще малим нянька розповідала про бабу Ягу, костяну ногу… То це вона і є? Баба Яга половецька? Ягишна їхня?
– Ага, ага, наша баба Яга-Ягишна, – підтвердили половці, що його супроводжували. – Вона он тамечки в урочищі живе – там у неї хатка на курячих ніжках. Вона знана у нас відьма, ведунка і чарівниця.
І половці поштиво посхиляли на мить голови перед тією каргою.
– Довгих літ життя тобі, бабусю Яго. Це, – показали на Ігоря, – справді рус. Рус коназ. Гість великого і славного Кончака, хай предки дарують йому багато щасних літ!
– Рус коназ, підійди ближче, – прошамкала стара, – баба Ягишна на тебе подивитися хоче. Не часто в наших степах зустрінеш руського коназа.
Пальцем підняла повіко свого єдиного зрячого ока.
– О, бачу, бачу тебе, молодцю, – прошамкала, і зуб захилитався в її чорному роті. – Коназ додому хоче, але мусить у хана гостювати. Хан його шанує, тільки одним оком пильно гостя стереже. А руський коназ на Русь свою хоче – там його люба жона чекає. Все бачить баба Ягишна, від неї і мислі свої не сховаєш, не втаїш. Що в тобі твориться, те на твоєму писку й видно. Побивається руський коназ за своєю Руссю. Хоче додому повернутися і боїться.
– Я не знаю, як мене Русь зустріне, – засовався князь у сідлі.
– Як не зустріне, а ніде краще немає, як удома, – через товмача відповіла стара. – Тут тобі непереливки. Тут тебе – як не вбережешся, – хани живцем згламають. І Кончак не порятує. Тікай на свою Русь. Чим швидше, тим краще. Потім кипчацькій бабі Ягишні ще й дякувати будеш. Баба Ягишна все знає і все бачить. Що було, що є і що буде. А буде тобі в неволі кепсько, тікай додомоньку, покіль можеш. Хан, як я відчуваю, не проти, щоби ти втік на Русь. А потім з ним заодно діяв би. І жона тебе жде, ладо твоє, про яке ти пісень співаєш… Чую, чую!.. Пісня твоя про ладо твоє далеке і нині в тобі лунає-бринить. Гарна пісня твоя. І ти молодик гарний, хоч на тобі й вина велика – людей своїх погубив, необачний! Але не переймайся, кари тобі за це на Русі не буде, хоч ти й чекаєш її…
Тим часом конячина її переступила з ноги на ногу, – обережно, але стара так і гаркнула на неї:
– Сті-ій, зміюко скажена! Хіба не бачиш, що я з руським коназом балакаю.
Князь мимовільно відчув якийсь… мм… неспокій перед каргою, яка наче наскрізь його оком єдиним просвердлювала. Та й кінь його, як баба на свою конячину крикнула, повів вухами неспокійно й затупцювався.
Половці, які супроводжували князя, як один, притихли і наче поприщулювалися на своїх конях і тільки насторожено позиркували на стару. Певно, Ягишна і справді для них була відьмою та ще й чарівницею лихою. Ігор подумав, що стара все ж, напевно, добра, хоч і жахна на вигляд.