Ярославна

За самою поемою виходить ще простіше: «Овлур свиснув за рікою…» І вже князь Ігор

В очерети горностаєм,
Білим гоголем – на воду.
На коня впада швидкого…

Правда, тут можуть зауважити: це ж поетичний твір, а не звіт про втечу. Приймається і таке зауваження.

Ігор, наче сокіл,
Під туманами летів,
Б’ючи на снідання,
На обід і на вечерю
То гусей, то лебедів.
Коли Ігор пролітав
Соколоньком білим,
Тоді Овлур пробігав

Вовком босим сірим;
Холодную росу
Трусили-збивали,
Бо коні швидкії
Свої перегнали.

Ворони, галки й сороки —
Все принишкло кругом.
Хіба дятіль притьмом,
Чуть, десь довбне деревину —
Вкаже до річки стежину.
Тільки співом веселим в гіллі
Сповіщали про світ солов’і.

«Ігорю-княже, —
Дінець промовляє, —
І слава, і честь, і шаноба —
Все, княже тобі,
А Кончаку – злоба.
Смуток, досада, жалі,
А веселощі – Руській землі».

Звичайно, Ігор вільно їздив на лови, себто часто і в будь-який час залишав ставку Кончака. Міг і не повернутися з чергових ловів, а податися з Овлуром на Русь.

Міг… Але наздогнати його у відкритому степу половцям нічого не коштувало. Тим більше степи вони краще знали. Але, як гадають дослідники, «втеча князя з полону, схоже, не була для Кончака несподіванкою. Складається враження, що далекоглядний хан дозволив втекти своєму другові, вирішивши, що в себе на батьківщині він буде більш кориснішим. Він не лише не відомстив сину збіглого князя, який залишився у його руках, але навіть одружив його із своєю дочкою. Володимир Ігоревич перебував у ставці хана до 1187 року, поки не народилася дитина. Після цього він із сім’єю з почестями був відпущений додому, де Ігор «створи свадьбу сыну своєму и венча его».

Тож і не дивно, чому так легко вдалося втекти Ігореві з полону і, подолавши сотні верст незнайомим степом, дістатися Новгород-Сіверського цілим і неушкодженим. Про те, що Ігор втікав із згоди Кончака, було відомо лише їм обом – руському князеві і половецькому ханові. Для всіх інших пустилася яса, що руський князь утік з полону. І в першу чергу для хана Кзака. Тому Кончак для виду змушений був послати за втікачами погоню, якій шепнув: женіться так, щоб руського коназа ніколи не наздогнали.

Половці за ним так і гналися. Ось як мальовничо подає про ту погоню «Слово…» (розділ «Погоня»):

Не сороки то стрекочуть —
Понад Ігоря слідом
Їздить Кзак із Кончаком.
Кончакові каже Кзак:
«Летить сокіл до гнізда,
Соколича аси
Розстріляємо своїми
Золотими стрілами».
«Нехай сокіл в гніздо лине, —
Кончак Кзаку каже, —
Ми красною дівчиною
Соколича зв’яжем».

Це, звісно, поезія, поетичні метафори, хоча насправді половці – а вони були першокласними слідопитами, – так і не наздогнали втікача. Дивно.

Бо виконували вказівку Кончака: женіться за руським коназом так, щоб ніколи його не наздогнали, і щоб він благополучно повернувся додому. А я вас для виду покараю… Що не наздогнали втікача. Але тільки для виду. А потім вас нагороджу…

«…И была в Новгороде и по всей Северской земле радость неописуемая. Радовались же немало и во всей Русской земле…»

Це коли Ігор, розбитий, зганьблений, по суті в статусі раба повернувся з полону.

Щось не дуже віриться історику Татищеву, що з цього приводу на Русі спалахнула «радость неописуемая».