Коли нарешті на одинадцятий день вони дісталися Дінця, Овлур раптом крикнув:
– Кумани! Люди степу!!.
Ігор як стояв, так і впав. Це ж треба стільки днів утікати, щоб на одинадцятий день наткнутися на кочовиків.
– Худобу пасуть, – мовив Овлур, присідаючи біля князя. – Що будемо робити, князю? – і не чекаючи відповіді, вирішив: – Ти, князю, залишайся тут, а я піду на оглядини. Мене вони сприймуть за свого. Скажу, збився з путі у степах.
Повернувся він швидко, збадьорений.
– Все добре, князю. То й справді кумани, але вони живуть у граді разом з русичами і нам не можуть бути ворогами.
Втікачі відпочили в місті, запаслися харчем і далі рушили до Новгород-Сіверського вже спокійніше…
Появу Ігоря в Путивлі так передано в опері «Князь Ігор»:
Ярославна оплакує долю Ігоря. Сумно лунає пісня мешканців Путивля, Ярославна завбачає вершників, що скачуть. Ігор і Овлур благополучно досягли Батьківщини. Нарешті настав кінець розлуці. Прапор Ігоря знову прикрашає місто».
В літописі Руському:
«…І йшов він пішки одинадцять днів до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувались йому всі…»
А найбільше зраділа, звичайно ж вона, княгиня Ярославна. Сумна і печальна, в одну мить розквітла, як півонія. Але радість тривала недовго.
Були дні, коли вона вже впадала у відчай. Навіть почало здаватися, що ладо її вже ніколи не повернеться – лихі вісті тоді летіли з Дону на Русь.
Княгиню підтримувала Явдошка, добра відьма.
– Ворожила по звіздах, – казала обнадійливо. – Не в землі твоє ладо. Чекай, повернеться живий і здоровий.
– Коли?
– Скоро. Негадано-неждано – так звізди кажуть. Ярославна вірила Явдошці.
– Скоро, скоро повернеться – невзабарі, – заспокоювала добра відьма. – Звізди мені таке кажуть.
Ігор і з’явиться неждано-негадано – босий, обшарпаний, зарослий і ледь живий. Але – живий. Повернеться разом з половцем, вірним Овлуром.
Все населення граду збереться на майдані біля княжих теремів.
Там і зустрінуть князя.
Але зустрінуть стримано, наче аж вороже.
Тільки Ярославна кинеться до лада свого чайкою.
Хтось у натовпі вигукне: «Слава!..», але більшість мовчатиме.
І це різонуло Ярославну, не могла збагнути: чому мешканці мало не вороже зустрічають свого князя? Відчула: її бурхлива радість явно не до місця. Тим часом хтось із жінок вигукнув:
– Ти повернувся, князю! Хоч і босий і не в княжих шатах, а яко раб. Але повернувся. А коли повернуться наші мужі? Яких ти навічно завів у Половеччину. Сам повернувся, а де вони?
Вдови загиблих заридали.
Плакала вся площа.
Ігор мовчав, звісивши голову. Так нічого й не промовивши, пішов до терему.
Ярославна згасла.
Сказала жінкам:
– Моя радість померкла – я плакатиму разом з вами. Але я не винувата, що мій повернувся, а ваші ні.
– Хай твій скаже, де він наших подів?
І світ померк для Ярославни.
Але це буде потім – потім…
А тим часом у ставку хана Кончака прилетів вісник.
– Руський коназ дійшов до Путивля.
– Живий-здоровий? – запитав хан.
– Живий і здоровий, – відповів вісник.
– Одержиш нагороду за добру вістку.
«І пішов він пішки одинадцять день до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувались йому всі. (Як ми знаємо – не всі. Та й від чого було радуватися мешканцям Путивля і Новгорода? Що князь погубив п’ять тисяч воїв? – В.Ч.). Із Новгорода він пішов до брата Ярослава (Всеволодовича) в Чернігів, помочі прохаючи на Посем’я, і Ярослав зрадів йому, і поміч йому дати обіцяв. Звідти ж Ігор поїхав до Києва до великого князя Святослава (Всеволодовича). І рад був йому Святослав, і так само Рюрик (Ростиславич), а сват його, Святослава».
«З історичної точки зору похід Ігоря не виправданий… Невдаха-князь прорахувався. Дорого коштував народу його авантюрний похід. Та славу Ігорю, хоч і побудовану на неславі його походу (слава – на неславі. Парадокс. Але це так – В.Ч.) приніс автор «Слова», – Д. Голда.
Це сьогодні дослідники ні-ні та й вдаються до таких оцінок походу Ігоря Святославича на половців у 1185 році. І вони… мають рацію?
Більше всього, що… так.
Хоча саме «Слово» невтомно співає «славу Ігорю Святославичу».
СВІТИТЬСЯ СОНЦЕ ВГОРІ,
ІГОР, КНЯЗЬ, – У РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ.
Чи:
БЕЗ ПЛІЧ ТЯЖКО ГОЛОВІ,
Й БЕЗ ГОЛОВИ ПЛЕЧАМ ГОРЕ. -
ОТАК БЕЗ ІГОРЯ РУСЬКІЙ ЗЕМЛІ (виділення моє – В.Ч.).
Навіть Дінець і той вшановує невдаху-князя: