З Інтернет-видання:
«Але вже якщо зайшла мова про ідеалізацію князя Ігоря Святославича Новгород-Сіверського, то ось що мені хотілося б сказати… Так, звичайно, князь Ігор не святий і до сонму святих зарахований, як відомо, не був. Так, в сварці з Володимиром Переяславським він «взяв на щит» місто Глібов, в чому потім і каявся. Брав він участь і в інших княжих міжусобицях. Це було нормою тоді, князь мусив захищати свою вотчину, бо інакше довго не протримаєшся на престолі.
Але на користь Ігоря можна привести хоча б те, що не злякався він сонячного затемнення, мужньо пішов у похід. І це в той час, коли Ольговичі вважалися онуками сонця (Дажm-Бога), і тому затемнення означало для них віщування смерті. Підраховано, що 17 родичів Ігоря загинули у ті дні… Легко нам, сидячи за письмовим столом, стверджувати, що, мовляв, Ігор творив «гидотні справи». А хіба це не він сказав у 1180-му, коли визрівала чергова міжусобиця між все тими ж Мономаховичами та Ольговичами: «Брате, добра була тиша, ліпше було уладитись»? А чи задумувались ви над тим, чому автор «Слова» так і не зробив опис головної сцени всієї поеми – самої битви Ігоря Святославича? Чомусь на це уваги ніхто не звертає: ніби й не про Ігорів полк іде мова. Про буй-тура Всеволода, наприклад, говориться більше, значно більше. В літописах є дані про роль Ігоря в битві, і тут видно, наскільки мудро і мужньо вів себе наш князь. У вирішальний момент битви, коли побігли ковуї (степовики – спільники руських князів), князь Ігор зняв свій золотий шолом, щоб всі упізнали його (дивно, а хіба по золотому шолому його не могли упізнати? – В.Ч.) і кинувся вперед з розрахунку, що втікачі зупиняться і повернуть його рятувати. Ковуї не повернули, а князь Ігор, поранений в руку половецькою стрілою, опинився в полоні. І коли половці хапали Ігоря, побачив він, як відбивається оточений ворогами брат. Так чому ж про це в поемі один рядок: «Ігор полки повертає, жаль бо йому брата Всеволода»?
…Але князь Ігор, коли повернувся із свого походу, висунув, мабуть, значно ширшу «програму миру»: союз руських князів (Мономаховичів і Ольговичів) між собою, а також руських князів і половецьких ханів. На відміну від автора «Слова», князь Ігор не був ворогом Поля, у всякому разі, не всіх половців вважав «поганими». І був готовий списа переломити біля краю поля половецького.
До речі, ми говоримо «Слово о полку», але що таке «полк» – залишається неясним, адже це слово означає і воєнний полк, і похід, і битву. І весільний поїзд одночасно. Ось, наприклад, що співається в одній давній весільній пісні: «Отец родимый! Мать родная! У нас князь молодой, ясный сокол со всем полком, со всем поездом…» А дружини Ігоря та інших князів рухались прямцем до ставки Кончака, щоб зіграти весілля Володимира – княжича, сина Ігоря і дочки Кончака. Володимир потрапив у полон з батьком, Кончак виручив його, і весілля відбулося. Так що ж таке, власне, «полк»?
І далі автор висовує свою версію походу Ігоря в степи Половеччини. За нею ніякого походу і не було. Виявляється, не було.
А що ж тоді було?
А був весільний похід у Степ – був весільний поїзд, який «напоровся» несподівано на ворожі племена половців, на військо хана Гзака. Замість весілля – полон. Потім – втеча…
Отож…
Швидко чи ні – повернувся Ігор. Разом з Овлуром. Із половецького полону.
Швидко чи ні, а Ярославна розповіла йому про спробу брата захопити княжу владу в граді.
Ігор був вражений і спершу й вірити не хотів.
– Де він, шуряк мій? – зрештою запитав.
– Під наглядом варти. У місті вільний, але з міста йому не велено виходити. До твого повернення.
– І добре вчинила, що взяла його під варту. Заколотник заслуговує кари на горло.
– Що чують мої вуха? – жахнулась княгиня. – Ігоре, князю і чоловіче мій, Володимир…
– Знаю, твій брат, а мій шуряк.
– І поки я жива, кров брата я не довзолю пролити. Що б він не вчинив.
– Але маю покарати змовника. Хоча б в науку іншим любителям княжої влади.
– Ти маєш на мислі бояр? Які пристали до Володимира, щоби відібрати в мене владу, а його проголосити князем?
– І бояр теж…
– Хай Володимир… Він ще неврівноважений молодик. Чужий на Сіверщині, прибився до мене, як до сестри, з Галича вигнаний рідним батьком, а бояри… Вони ж тобі, як князеві, присягали на вірність…
– Присягали…
– То як вони могли зрадити свою присягу?
– Як тобі пояснити… Коли вони присягали, я був при владі і силі. Вони й служили вірно, славили мене як мудрого правителя. Навіть гнулися переді мною, возносячи мене аж-аж…