У його мові відчувалася гіркота.
– А я, тоді ще молодий, вірив їм. Що вони щиро те роблять. А вони тому вірні мені були, що я при силі був. І оружній теж. А тільки опинився в Половеччині яко раб, так і забули про свою присягу. Та що там я, всього лише князь удільний Сіверщини. З богами таке лучалося…
– Але ж боги всемогутні.
– Це коли вони при… божій владі. На небесах. А коли їх скинуть на землю, так одразу ж ті, хто їм служив, починають з них кепкувати…
Розповів Ярославні. Коли Володимир хрестив киян, старих богів, кумирів колишніх, в один день повикидали геть. Вчора ще могутніх богів, яких усі боялися і яким, здавалося, всі вірно служили. У Києві Перуна, бога грізного, володаря громів і блискавок, якому до того поклонялася вся Русь, прив’язали до хвоста коня і поволочили дерев’яного ідола Боричевим узвозом, а дванадцять мужів йдучи поруч, били його жезлами. А потім кинули дерев’яного бога в Дніпро – пливи, мовляв, куди хочеш. Ще й наказали відштовхувати його від берега, якщо він де пристане, і так аж до Дніпрового Низу, до Хортиці…
У Новгороді Перуна посікли, теж били залізом, штурхали його ногами, а потім кинули в річку Волхов. Ідол і поплив. Та невдовзі хвилі його прибили до берега. Це побачив якийсь смерд, відштовхнув його палицею, зневажливо мовивши при цьому:
– Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…
Ще й ногою його штурхонув на прощання…
– Але ж він, напевне, – почала вражена Ярославна, – смерд той…
– Ти хочеш мовити: раніше поклонявся Перуну? – закінчив за неї Ігор. – Так. Шанував його. Як Перун був богом і при владі небесній був і міг кожного громом і блискавкою поразити. Славив його той смерд, кланявся йому покірно, дари до капища Перунові носив… Боявся його вогняних небесних стріл… А тільки Перуна позбавили влади, побили його, зневажили і кинули в річку, як смерд і сказав йому: «Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…» Ще й ногою штурхонув поверженого бога. Того, якому ще вчора так затято кланявся-молився і служив йому теж затято.
Ярославна вражено дивилася на мужа – таке вперше почула.
– Виходить, коли ти при владі, то кожен смерд тобі служить?
– Виходить. І ще виходить: коли ти втратиш владу, то кожен смерд, ще вчора тобі вірний, буде тебе поганити.
– Невже ми такі?
– Не знаю, чи всі, але – такі. – Ігор помовчав, певно, сам був вражений тим, що розповідав. – Зі мною теж таке лучилося. Хоч я і не бог. Коли був при княжій владі, бояри кланялись мені, дістаючи бородами чи не до землі, віншували мене навперебій, усіляко показуючи свою вірність. А тіко опинився я в чужій стороні в неволі, так і сказали… Як той новгородський смерд Перунові: «Ти сито їв і пив, тепер пливи геть…» Але вони поквапилися, дали маху. Я повернувся і знову при владі, що належить мені, а не комусь. І їх треба покарати, зрадливих бояр. А з ними і Володимира, хоч він і твій братик рідний. Зрадники і змовники мають отримати по заслугах.
У синіх очах княгині (йому враз пригадалося, як він у полоні, думаючи про неї, згадуючи її, співав: «У моєї Єфросинії очі сині-синії…») забриніли сльозинки.
– Покаравши брата мого смертію, ти покараєш і мене, – помовчавши, додала. – Мене ще тяжкіше. Я не хочу бути братовбивцею. На Русі цього й без мене багацько.
Він пальцем обережно зняв з її вії сльозинку. Попробував її язиком, вона була солоною.
– Спасибі богам, що ти все така ж…
– Яка?
Замість відповіді він тихо проспівав:
– «У моєї Єфросинії очі сині-синії…» Твої очі, твій голос і вся ти мене рятувала в полоні. І врятувала. Спасибі тобі. А щодо Володимира Осмомисла, брата твого…
Подумав і рукою махнув.
– Бути по-твоєму. Милую твого братана і мого шуряка, який скориставшись лихом, хотів було захопити владу. Хоч він і заслуговує смертної кари, та обмежусь лише вигнанням його з Путивля.
– Куди ж він подасться, як він – ізгой?
– Куди захоче. Це вже його клопіт. Ми прихистили його, а він… Як та змія, яку пригріли на грудях. Хай повертається до Галича, мириться з батьком. Князь Ярослав, думаю, простить сина свого.
Володимир мовчки вислухав ухвалу князя і став збиратися в дорогу.
Лише сказав, що неодмінно скористається порадою шваґера свого і неодмінно помириться з батьком.
І зник з Путивля і з очей Ярославни. Як час покаже – назавжди. Більше братові й сестрі зустрітися не доведеться.
VІ
Того ж року було знамення… Тьма настала по всій землі…
Ставши сватом – по суті родичем, – руського князя Ігоря Святославича, віддавши за сина його Володимира дочку свою Кончаківну, – Кончак все ж не припинив свої спустошливі набіги на Русь. І навіть на край свого свата.