Так закінчилася авантюра Ігоря Святославича, коли він, погубивши ціле військо, сам-один повернувся, розгромлений і зневажено-зганьблений поразкою, на батьківщину і за це, якщо вірити «Слову», отримав неймовірну славу, коли «радувалися землі і гради веселі»…
Тож так і хочеться запитати – та й час уже: а хто ж він, автор «Слова», що так возніс князя, який з ганьбою програв похід?…
А втім, можливо, це тому (таки мав рацію візантійський історик Прокопій Кессарійський), що «в них (слов’ян – В.Ч.) щастя і нещастя в житті вважається справою спільною»?
«…І пішов він пішки одинадцять день до города Дінця…»
І сталося з ним тоді диво…
Скільки разів, втікаючи з полону, він впадав у відчай – ганебна ця втеча! Нащо вона йому? В ім’я чого? Скільки разів протягом тих одинадцяти днів, коли бив ноги до Дінця, терзав себе – яка ганьба! Він, князь і воїн, втікає шолудивим побитим псом, коли має у січі битися-рубатися, а не давати драпака. І для чого? Щоби живота свого порятувати? Кому він тепер потрібен? Чи й не хоробрість – втікати од ворога сірим зайцем…
Всі ті дні відчував себе й геть кепсько і виправдання собі не знаходив, і їв себе поїдом: він, князь, втративши військо, яке створював не один рік, згубивши його в одному бою, тепер рятується втечею, як останній боягуз? Коли має лежати – якщо вже випала їм така доля, – там, де лежить його військо. Попереду полеглої раті. А він… Князь, драпака дає, загнаним зайцем втікаючи від половецьких комонників.
Один спосіб позбутися сеї ганьби – урвати життя. Підтяти його ножем під корінь. Але це теж свого роду… втеча. У світ предків. А кожна втеча є ганебною для руського воїна.
Кілька разів намагався покінчити з життям, що здавалося йому тепер таким мізерним, знеславленим, намагався і… І не міг. Руки не зводилися.
А не міг тому, що його кликав голос Ярославни. Він лунав у його душі, у всьому єстві і манив, підбадьорював, благав, наказував зрештою: іди! Повертайся, я чекаю тебе живим. Ти потрібний мені живим.
І вдень, і вночі чув він її голос, приглушений відстанню, але живий її голос, що линув з Путивля, з високих його валів: повертайся, я чекаю тебе, ладо моє…
Тож і не міг накласти на себе руки, хоч і хапався за ніж. Скоряючись тому голосу, що летів до нього степами Половеччини, що його чув лише він один у цілому світі, Ігор то соколом летів горою, то сірим вовком низом біг. До неї, до Єфросинії своєї – єдиної у світі, яка чекала його.
Нащо він повертався?
Що він скаже жінкам полеглих воїнів, як запитають його: ти повернувся, а де наші ладо? Чому вони не повернулися? І чому ти повернувся?
Що він скаже, що відповість… Краще б він з воїнами своїми лежав у сирій землі, як глянути в очі жінкам, чиїх чоловіків він погубив, завівши їх у Половеччину.
Але повертався.
Треба жити. Якщо вже йому випало жити, то й жити. Хоча б для того…
Для чого тепер жити? А хоча б для того, щоб розповісти людям, як полягло його військо. Бо якщо він не розповість, то хто? Хто, як він чи не єдиний, уцілів з того війська, котре на його очах полягло. І полягло з його вини. Те військо, яке він же й завів у Половеччину. Вони йому вірили, а він… Він кому вірив, коли з нечисленною раттю забрався в лігво ворога?
Тож треба про все це розповісти. Розповісти, як пісню проспівати. Пісню слави полеглим русичам. Щоби пам’ять про них ніколи не згасла.
Щоби пам’ять про них була завше живою.
Померлі живуть доти, доки живі про них пам’ятають.
Життя померлого у пам’яті живих. А тому треба будь-що повернутися. Наперекір всьому. І розповісти про дружину його. Проспівати їй пісню слави. Проспівати новітнім Бояном. І піснею порятувати їх від забуття. Ось для чого він має повернутися. З Новгорода треба буде поїхати до Чернігова, а потім до Києва, в князів допомоги попросити. Його війська більше немає, Сіверщина беззахисна. Хто її захистить на випадок чого, крім князя чернігівського та великого київського? Покіль він створить нове військо.
А вже потім, як це він уладить, і почати, повернувшись додому, пісню почати, слово про них, полеглих, щоб вони вічно жили в пам’яті людській.