Це все, що він після їхньої загибелі може зробити для них – Слово про них створити. Слово про свій похід в Половеччину і про їхній подвиг. Його, Ігоря, не буде, а Слово буде, і в ньому житимуть полеглі воїни його. А з ними і він. В цьому віднині вбачав своє покликання, подальше життя. Створити про них, воїв його, Слово, а там… Там, що буде, те й буде.
З цією думкою і біг він донецькими степами – де й сили бралися. І скільки біг, то здіймаючись соколом над землею, то вовком сірим нісся низом, все ловив і ловив попереду її голос. Знав, вона на валу в Путивлі його виглядає, тужить, плаче, співає, закликаючи сили небесні й природні допомогти йому, вберегти її ладо, і він біг, біг, біг… Нісся, як наче в якомусь мареві, нічого не бачачи і нічого не чуючи, крім її голосу, що лунав і лунав попереду, кликав його і манив, біг, скоряючись тому голосу так, що часом і витриваліший за нього Овлур не встигав.
– Борзо, борзо, – підганяв його Ігор, і Овлур не впізнавав князя – звідки у нього беруться сили, хто його наче на крилах несе?…
– Хіба ти не чуєш? – дивувався князь. – Голос її… Вона плаче-тужить на валу в Путивлі… Хто вона? Ярославна моя. Побігли… Борзо, борзо! Ще борзіше. Соколами маємо летіти, сірими вовками низом бігти. Ярославна мене чекає, а чекаючи, співає-тужить на валу. Хіба ти не чуєш? Борзо, борзо!.. Маю втішити голубку свою, а потім і сідати. За пісню, за Слово про тих, хто поліг у цих степах і відтепер має завжди жити. У пісні моїй, яку я ще проспіваю, у Слові своєму, яке я ще витворю…
І твердо вірив: тільки повернеться на Русь, неодмінно Пісню свою проспіває, неодмінно Слово своє він створить.
І неодмінно на віки.
Слово – як мовна одиниця, що являє собою звукове вираження поняття про предмет або явище об’єктивного світу (за наукою), як заклинання, що має магічну силу, і взагалі, як засіб спілкування, що відрізняє нас від тварин безсловесних, здавна на Русі-Україні шанували, називаючи його золотим, красним, красивим (про тих, хто дуже повільно говорив, розповідав, насмішкувато казали: зимує на кожному слові), а про тих, хто точно висловлювався – не лазить за словом до кишені; письменників називають майстрами слова, образне слово – крилатим, про нечесного казали, що він блудить словом, в обіцяльників – медові слова, необов’язкові – на вітер кидають слова, а хто не заслуговував схвального відгуку – не вартий доброго слова. (Про померлих відгукувалися лише добрим словом). Ті ж, хто не додержувалися свого – зраджували слово. У сміливих – гостре слово, чесне слово. Слово ще лагідно-ніжно називали словоньком.
«Чого ж ти, Ганночко, да так запишалася? Устоньок калинових своїх да й не одкриваєш, словонька тихого да й не промовляєш?» – Г. Барвінок.
Але вже в Кобзаря слово стало зброєю – і для наступу, і для захисту.
Таке слово хотів лишити й Ігор Святославич – слово як твір, як літературний жанр, і поставити його на сторожі пам’яті і честі полеглих, а живих словом своїм ще і ще закликати до єднання перед тією бідою, що нависла над рідною Руссю.
І, перефразовуючи Т. Шевченка, можна сказати, що автор поставив на сторожі Київської Русі, нашої славної минувшини, що завжди з нами, немеркнуче «Слово», якому судилося стати – сам Ігор і не сподівався на це, не замахувався – воістину безсмертним. Хоч і написане воно не нашою ніби ж мовою, принаймні нам не всім сьогодні зрозумілою, якої вже немає у вжитку, але яка була. А отже, є і буде завжди.
Перший рядок поеми Ігор Святославич, який до того не був помічений у схильності до творчості, наче й не писав, а на одному подихові проспівав. Здається, початок, як і подальший текст, сам собою склався і проспівався, задавши тон усій поемі – як співають пісню, коли душа до неї готова і багне її.
«Не лепо ли ны бяшет, братиє, начати старыми словесы трудних повестей о полку Игореве, Игоря Святославича?» – і т. д., всі 500 рядків поеми.
Але на цьому, вже першому рядкові заспіву, спіткнулося – і спотикається й нині – не одне покоління дослідників. Що воно означає: «Не лепо ли ны бяшет, братие»? Перекладається цей рядок у різних авторів – чи трактується, переспівується, – по-різному, хоч суть у всіх зберігається приблизно однакова. Наприклад, в Україні: