Частка «ли» тут має підсилювальне значення.
А щодо «лепо», то… Слово це й сьогодні у слов’ян живе, як жило тисячу літ тому: «ліпший» – красивий, «лепський» – хороший, красивий (Словник Б. Грінченка). В сучасній українській мові лепський – теж хороший, гарний, лепсько – прислівник до лепський. І як у церковнослов’янській «лепота» (краса), так і в сучасній українській є «ліпота» – теж краса. А ще ж – ліпше, ліпший…
Лепота – ліпота… Краса, одне слово.
Тож читаючи в оригіналі «Слово о полку Ігоревім» (ні, ні, не на «русском языке», а на давньоруській мові), хочеться так і сказати, замріяно зітхнувши:
– Але ж яка ліпота!..
І цю ліпоту подарував нам і всім прийдешнім поколінням він, удільний князь, невдаха-полководець, Ігор Святославич, здавалося б, такий далекий від поезії, а бач… Як почав з першого рядка «Не лепо ли ны бяшет, братие…», так і пішов, і пішов усі 500 рядків поеми, наче пісню співаючи. Ту пісню, що й досі відлунює в наших серцях і душах, в наших думах і піснях, в нашій любові, зрештою, у вірності рідному краю… У силі єдності, хоч не всі це сьогодні чомусь розуміють – глухі чи що?…
А на Русі творилося звичне – міжусобиці, ті, які вже давно стали вічними.
Літописці безсторонньо записували…
А втім, літописці – теж живі люди. І, як і всі люди, вони теж мають слабкість – хочуть смачно їсти й пити, і взагалі – гарно жити.
І мати ласку всесильних світу їхнього. Не помажеш – не поїдеш. Цю віковічну істину вочевидь знали й літописці. Як знали й про те, що не улестиш вельможним – не будеш в безпеці, затишку, достатку. Леститимеш – житимеш гарно і…
І – довго. А для цього – заради власного благополуччя й безпеки, – треба улещувати князя. Бодай тим, які при верховній владі у Києві. А тоді монархами в Києві буди два князі – Святослав і Рюрик.
І ось в Літопису Руському з’являється – 1190 рік – такий запис:
«Того ж року Святослав зі сватом своїм із Рюриком, утишивши землю Руську, а половців підкоривши під волю свою (тут літописці видають швидше бажане, аніж дійсне – В.Ч.), і порадившись, пішли удвох на лови по Дніпру в човнах, на устя Тесмені, і тут, лови діявши, наловили безліч звірів. І тоді вони позабавлялися обидва, і пробули в приязні і в веселості всі дні, і вернулися до себе».
Підлабузництво перед князями-дуумвірами грубе і нічим не прикрите. Потішили літописці князів, які в свою чергу тішилися ловами. Перед цим «утишили (вгамували, приборкали чи що?) землю Руську» і «порадившись» (між собою, звісно) розважалися на полюванні. А наловивши на ловах звірів, позабавлявшись, у приязні та веселощах були. Ще б пак! Добре відпочили князі від трудів праведних по захисту Руської землі!
Київські літописці князям добре улестили, потішили владик тими запопадливими записами – начальство все ж таки, а начальству треба годити і ласки у нього покірливістю та хвалебністю запобігати.
Князі розважалися, літописці їх славили, а половці тим часом Руську землю зазвичай «пустошили по Росі», розоряли її і в інших місцях.
І так з року в рік пустошили половці Руську землю, а князі тішилися ловами – так би мовити, відпочивали по повній. І так, як уже мовилося, минав рік за роком (за літописом – літо за літом), а на Русі чинилося все те ж: половці звично і вправно пустошили Русь, князі звично розважалися на ловах… Ні, не супостатів, – звірів, яких наловлювали багато і тому перебували в добрій приязні та веселощах. Чого не скажеш про саму Руську землю.
У ті часи навіть сарана «приходила в землю Руську» – 1195 рік – але гірше сарани та половців рідну землю розоряли княжі чвари. Мономаховичі й Ольговичі звично ворогували між собою за київський стіл. І взагалі, за верховну владу на Русі. І літописці звично записуватимуть – хоча б під роком 1195:
«І настало межи ними багато суперечок і свар великих, і не владнались вони…»
Тоді ж – принаймні в ті роки, – до половців, сарани, неврожаїв, додався і землетрус.
Запис 1196 року, вівторок, 13.III:
«Тої ж зими…, у вівторок, у дев’ятий час (проміжок між 16–18 годинами дня) потрусилася земля по всій області Київській і по Києву: церкви кам’яні і дерев’яні хиталися, і всі люди, бачачи це, од страху не могли стояти – ті падали ниць, інші трепетали.
І сказали ігумени блаженнії: «Се Бог проявив себе, показуючи нам силу свою за гріхи наші, щоби одвернулися ми од лихої путі своєї». Інші ж говорили один одному: «Сі знамення не на добро бувають, а на погибіль многим, і на кровопролиття, і на великі замішання в Руській землі». Що й збулося».
За гріхи наші… Щоб одвернулись ми од лихої путі нашої…
Не одвернулися. Мономаховичі звично з Ольговичами міжусобиці криваві чинили, навіть тоді, коли й земля тряслася – «за гріхи наші».