Ще із записів про той день – вівторок 12.ІІІ.1198:
«А на другій неділі посту, у вівторок, на обідні, оте сталося – потрусилася земля, і того дня зустрілися обидва війська (Мономаховичів та Ольговичів – В.Ч.). Ольговичі тим часом вже були насторожі: нарядивши полки свої і одтоптавшись у снігу, – бо був сніг великий, – вони стали супроти них. (Себто проти своїх, не проти чужих загарбників – В.Ч.). Коли ж Мстислав і дружина його побачили їх, – а поблизу був ліс, – то тут же, не виладнавши полків своїх, а вборзі кинулись на них, вони помчали до них і зітнулися з Олегович полком, і лави Олегові потоптали (свої – своїх, Мономаховичі Ольговичів – В.Ч.), і сина його Давида порубали. А Давидів тисяцький Михалко зі смоленським полком був наряджений на полоцький полк, бо полоцькі князі помагали Ольговичам…» І пішло, і, як кажуть, поїхало. Свої громили своїх. Успішно, не так, як половці. Літописець тільки встигає записувати: «вдарили в тил полку Мстиславого і потоптали його…» Полочани схопили Олега (військо його вже було розбите). Мстислава теж схопили, і вже в Чернігів вість летить, реляція побідна: «Мстислава я схопив і військо його побідив…» І далі з гордістю – з гордістю! – додано: «Нині ми добудем честь свою!»
Ні, не в битві з ворогами, які пустошили Русь, у битві зі своїми.
Але й цього було мало.
«Рюрик тоді привів – літо 1196 – братів своїх і диких половців. І стали вони воювати з Ольговичами, бо сказав був йому Ярослав: «Ти починай, а я готов із тобою».
Ярослав же чернігівський став слати послів своїх до Рюрика, кажучи йому: «Чому ти, брате, почав єси волость мою пустошити і поганим руки наповняєш? (Себто розплачуєшся з половцями за їхню допомогу у братовбивчій війні з руським людом – В.Ч.).
І отож воювали вони межи собою, їздячи, все літо і до осені».
А ми певні, що то половці пустошили Руську землю. А їм пустошити Руську землю усіляко допомагали й руські князі.
Ще запис – осінь 1196:
«Тої ж осені, коли Ярослав Всеволодович чернігівський почув, що Всеволод і Давид, увійшовши в землю їх, Ольговичів, палять оба волость їх і вятицькі городи забрали й попалили,… то Ярослав… зібравши браття своє і диких половців», теж заходився пустошити… Все ту ж Руську землю…
І літописцям нічого не залишалося робити, як все в тому ж неупередженому стилі писати:
«Преблагий і премилосердний Христос Бог наш! Не хотячи дати радості дияволу, ні диким половцям, які були на се готові, і кинулися на кровопролиття, і обрадувалися було зваді між руськими князями, ізбавив Бог християн од рук нечестивих і окаянних агарян…»
Але… «тої ж зими ходив Роман Мстиславич на Ятвягів мститися, бо вони пустошили були волость його. І, отож, Роман увійшов у землю їхню, а вони, не маючи змоги стати супроти нього, втекли у свої твердині. А Роман, попаливши волость їх і відомстивши, вернувся до себе…»
Частина п’ята
І Ярославна збагнула: скільки б вона віднині не тужила на валах Путивля, ладо її вже ніколи не повернеться до неї з полону смерті
Це – голос боротьби, безсмертності і слави,
Як гімн вітчизни, гордо нам звучить.
І
А почав він свою пісню з плачу жони своєї, княгині Ярославни
Коли у 1800 році вперше була надрукована знайдена графом Олексієм Івановичем Мусіним-Пушкіним (колекціонер, історик, археограф, член Російської академії наук, обер-прокурор Синоду, президент Академії художеств, сенатор) «Ироическая песнь о походе на половцев удельного князя Новогорода-Сиверского Игоря Святославича, писанная старинным русским языком в исходе XII столетия с переложением на употребляемое ныне наречие» (Москва, Сенатська друкарня, 1800, VIII, 46 с), його звинуватили в тому, що знайдене ним «Слово» – підробка. Фальсифікат. (В підготовці рукопису до друку брали участь такі відомі вчені, як Бантиш-Каменський і Малиновський).
А ще висловлювалося дике припущення: «Слово» написане самим… Пушкіним. На тій підставі, що оригінал не зберігся, як відомо, він згорів в московській пожежі 1812 року під час нашестя Наполеона в Росію.
Про те, як був знайдений рукопис, граф Пушкін розповідав: (подається мовою оригіналу): «До обращения Спасо-Ярославского монастыря в архиерейскнй дом управлял оным архимандрит Иоиль, муж с просвещением и любитель словесности: по уничтожении штата остался в том монастыре на обещании до смерти своей. В последние годы находился он в недостатке, а по тому случаю комиссионер мой купил у него все русские книги, в числе коих в одной под № 323, под названием Хронограф, в конце найдено «Слово о полку Игореве». Як далі зазначає граф, оригінал був написаний «на лощеной бумаге, в конце летописи, довольно чистим письмом. По почерку письма и по бумаге должно отнести оную переписку к концу XIV или к началу XV века».