Але як граф Пушкін (див. вище перераховані його титули і звання, що аж ніяк не сприяли тому, щоб їхній власник міг зайнятися банальною підробкою), чоловік, який ніколи не займався словесністю, міг би написати шедевр світової літератури на малознайомій мові, майже невідомої йому писемності?
З цього приводу навіть сперечатися всерйоз немає сенсу.
А щодо авторства «Слова»…
Кого тільки не сватали в автори поеми «Слова»! Навіть невідомого слугу великого князя Кочкаря, якогось боярина, регента церковного хору Митусу, конюшого Ігоря, княгиню Агафію Ростиславну, новгородського посадника Мрошку Нездініча, якогось монаха, княжича Святослава Рильського, Володимира Галицького, онука Бояна (міфічного, до речі) і багатьох інших. Серед них і такі, які ніколи і ніякого відношення до Київської Русі не мали.
Але з усіх цих гіпотез, здебільшого взятих зі стелі чи з кінчика пера самих творців оних гіпотез, дещо слушним видається – на перший погляд – припущення академіка Рибакова про те, що автором «Слова» міг бути Петро Бориславич, літописець і боярин князя київського Ізяслава Мстиславича, але…
Але й ця гіпотеза так і залишилася гіпотезою. Довести своє припущення фактами, документами академік Рибаков так і не зміг. Та їх і немає – фактів і документів про те, що Петро Бориславич є автором «Слова». Хіба що побіжні, непрямі. Просто припущення. І це при тому, що Петро Бориславич в роках 1140–1190 вів літописні записи. А це вже, як кажуть, немало.
Хоча літописні записи – це все-таки літописні записи (сухі, інформаційні, без метафор і поезії), а «Слово» – шедевр саме поезії. Хоча гіпотезу Рибакова деякі дослідники все ж прийняли. Хоч і «з певним припущенням» – щоб увести Петра Бориславича в коло можливих авторів «Слова». Але це всього лише припущення. Як можливе. Всього лише.
Але доприпускалися до того, що дехто цілком всерйоз запевняв: «Слово» написав… грек або норман. А вже потім його, мовляв, переклали на руську мову XII ст. Але це за відомим принципом: «В своем отечестве пророка нет».
З’явилася й більш курйозніша гіпотеза одного киргизького дослідника, що, мовляв, «Слово» було написане по-кипчацьки – половецькою мовою… Але тут уже далі, як кажуть, нікуди.
Здається, ось-ось буде нарешті названо ім’я творця поеми, і… і – повторимо: віз все ще й нині там. І все повертається на круги своя.
В одному всі дружно сходяться: анонімний автор «Слова» був, вочевидь, дружинником Ігоря, швидше всього його воєводою і безперечно брав участь в нещасливому поході сіверян на половців року 1185-го. Бо так описати похід, не будучи його учасником – неможливо. (Це за умови, що в нього ще й був великий поетичний талант!) Про похід він знає все – до найменших дрібниць. І друге, в чому сходяться всі пошуковці – автор був палким патріотом своєї землі Руської, прибічником її єдності, адже за справедливим висловом К. Маркса «суть поеми – заклик російських князів до об’єднання якраз перед нашестям…, монгольських полчищ».
Іван Буртик, автор передмови до видання переспіву «Слова о полку Ігоревім», здійсненим Володимиром Васьківим (Київ, 1996), зазначаючи, що «поему «Слово о полку Ігоревім» науковці світу вважають перлиною старовинної української літератури (історію української літератури треба й починати зі «Слова»), далі слушно зазначає, що «автор «Слова» «був людиною світською, близькою до князів і, скоріше, був лицарем, княжим співцем. Він любив народну пісню, брав з неї порівняння, образи, приповідки, а може, також і ритм. Як на той час, він виявив себе високоосвіченим, зокрема багато начитаним у тодішньому українському світському і церковному письменстві… знав добре історію і сучасну йому політику та існуючі міжусобиці й порахунки між князями. Він безмежно любив свій край, та бачив, що короткозорість князів веде державу до руїни й загибелі. Тому провідна думка «Слова» ясна. Наснажений патріотизмом, талановитий поет намагається у свойому творі викликати в князів і слухачів гаряче почуття любови до «Землі Русичів» і зрозуміння потреб спільної боротьби перед наступом ворожого Степу. Він пригадує могутність «Старого Володимира», давні «золоті» часи, коли була єдність батьківщини, коли об’єднані полки давали одностайну відсіч «Степові», а тепер тільки п’ятнадцять живих людей залишилося з великого триденного бою, погрому над річкою Каялою; розпачливий плач Ярославни та тривоги великого князя Святослава про долю України безумовно вказують на стривоженість поета про загрозу «Степу» для рідної землі, якщо не настане згода між всіма князями. Без сумніву можна твердити, що поема «Слово о полку Ігоревім» є поетичним твором незмірно цінної літературної спадщини з багатим змістом нашої давнини. В описових картинах автор з мистецьким хистом висвітлює політичні й історичні обставини державного життя того часу. Він яскраво висвітлює державний позем українського народу, його культурні надбання, релігію та створені ним звичаї й обряди. Збережений твір такої монументальності наглядно підтверджує існування великої Київської Держави, створеної на сотні літ раніше перед виникненням Московського князівства, яке оформилось лише в другій половині XIII століття». Що так, то так.