І ще одна особливість, що «викриває» анонімного автора. Він не просто героїзує сепаратистський, по суті авантюрний похід Ігоря Сіверського, внаслідок якого той не лише знеславив Русь і погубив тисячі кращих воїнів, а й висловлює свої симпатії до Ігоря. Навіть зважаючи на те, що похід він програв, і сам, опинившись в полоні, змушений був утікати додому один, без своєї дружини й полків, що вже на той час полягли. Ба, ба, він Ігоря возвеличує, не скупиться на шану йому і славу. Справді-бо, Ігор, виявляється… голова Русі.
Це про князя, який своїм необдуманим вчинком, авантюрою своєю завдав стільки горя Русі. А виявляється, він її… голова. Це ж треба так любити Ігоря, так ним захоплюватися, щоб його, загалом нічим не видатного удільного князя, яких на Русі було та було (бодай він і належав до впливового клану Ольговичів), та возвести в ранг… голови Русі!
То хто ж цей палкий прихильник і ледь чи не обожнювач Ігоря Сіверського, його чи не домашній літописець, поет і співець-гусляр?
При втечі з полону князеві, який бездарно програв битву, виявляється, сам «Бог… вказує путь». Звичайно ж – «в Руську землю до отчого столу золотого». Що його він після своєї авантюри навряд чи й заслуговував. А як захоплений автор описує втечу з полону князя, який так бездарно програв битву. Він у нього «скаче в очерети горностаєм», лине «білим гоголем на воду», а на коня – «вовком стрибає». (Чому він, цікаво, вовком на половців не стрибав?) І далі:
Наче сокіл… Але й цього мало, невідомий автор «Слова» невтомно нагадує, що Ігор, втікаючи з полону, «пролітає соколоньком білим» (соколом – власне, соколичем, – називає Ігоря в полоні й хан Кончак, хоча тут зрозуміло, за що така честь, вони ж бо – свати). І ось:
Про те, що він утік лише один з усього кількатисячного війська – ані слова. Світ радується, що хоч уцілів з руського війська лише він один.
І ось втікач, – вже в ранзі героя-сонця і голови Русі, вчорашній раб половецький (кощій на їхньому слензі), невдаха-полководець – у Києві. Йде – чи їде – Боричевим узвозом «До святої Пирогощі, До Божого дому, Богородиці оселі».
І звичайно ж – «Радуються землі і гради веселі». Це від того, що Ігор повернувся. Сам-один. Про те, що половці захопили – з вини Ігоря, – п’ять тисяч – П’ЯТЬ ТИСЯЧ!!! – руських воїнів у полон і потопили їх в озері, що лише п’ятнадцятьом з усієї його дружини вдалося живими додому повернутися (і сам князь виявився шістнадцятим. Із більш як п’ятитисячного корпусу!) – ні згадки. Наче так і треба було.
Але й цього мало. В заключній главі «Слава князям», невідомий автор вже, як кажуть, «в лоб» славословить Ігоря. І це, ще раз повторимо, за його невдалий похід, що обернувся для Русі такою кровію:
То хто ж він – цей автор, палкий прихильник і обожнювач Ігоря Святославича, який у поемі возносить його чи не над усією Руссю, його, рядового удільного князька, як головного князя Русі, її спасителя і керманича?
То хто ж він, цей автор «Слова о полку Ігоревім», і чому він так гаряче-захоплено славить Ігоря?
Відповідь одна: він – це… сам Ігор Святославич.
Так, так, пишучи про свій невдалий похід, Ігор Святославич не лише реабілітує себе, а й воздає славу – самому собі, любимому. Адже давно відомо: ніхто так тебе не похвалить і не воздасть тобі, як ти сам. Самому собі.