Що ж, кожному своє.
Тесть Ігоря, знаменитий князь галицький Ярослав Осмомисл, приміром, не водив полки в бій і взагалі – рідко залишав межі своєї землі. Галицькі полки у бій водили його воєводи, вельми досвідчені, хоча б такі, як Теодор Єльчич та Кснятин Сірославич. З тієї причини князь Ярослав не водив свої полки на битву, як справедливо зазначає академік П. Толочко, що він не був вродженим полководцем. Цього йому не було дано. Та й воєнні справи його ніколи не захоплювали. Але він був великим будівничим свого князівства і таким же великим князем – на цьому й прославився.
Таким же невдалим полководцем виявився й Ігор Сіверський, але ж це завдяки його таланту «Слово» стало геніальним твором світової літератури.
Справді, кожному своє, адже Господь нікого не залишає без милості своєї, даючи кожному по заслугах його.
З Інтернет-видання:
«Наш народ може гордитися своїми літературними і художніми традиціями, адже «Слово» – це єдина пам’ятка Київської Русі, яка отримала всесвітню славу. Із поеми ми дізнаємось про життя українського народу в сиву давнину, про його героїчну боротьбу із зовнішніми ворогами і внутрішніми феодальними чварами. Автор з любов’ю відобразив наших героїчних предків. Перед нами виразно постають мужні фігури, які однаково упевнено тримали в руках списи чи рало. Як же треба було любити рідну землю і її народ, щоб створити такі образи! Серед всіх персонажів поеми виразно виділяється хоробрий князь Ігор Святославич – він на чолі відважної дружини, він великий патріот, мужньо захищає рідну землю від лютого ворога – половців. Своїм святим обов’язком він вважає захист батьківщини. Він готовий віддати життя за її волю. В битві він хоробрий і мужній воїн.
Але з позитивними рисами Ігор має й недоліки. Владолюбство і нерозсудливість стали причиною поразки. Сам же похід він здійснив, не порадившись ні з ким, навіть з київським князем Святославом. Самовпевненість його дорого обійшлася руському війську. Про це в поемі прямо говориться: «Ігоря хоробрі полки не воскресити!» Отже, славлячи мужність і патріотизм князя Ігоря, автор засуджує його легковажність, честолюбство, підкреслюючи, що тільки спільними зусиллями русичів можна подолати ворога. Більше восьмисот років минуло з часу написання «Слова», а воно все таке ж живе і все так же нас хвилює. Давні предки називали свою батьківщину Київською Руссю.
Або й просто: Руська земля. Вони так же любили свою батьківщину, як і ми нині. Можливо, тому з таким хвилюванням перечитуємо ми «Слово», знайомлячись з перемогами попередніх поколінь, вчимося в них, як любити свою Руську землю. Двадцять разів використано це поняття автором «Слова» для того, щоб показати безкраї простори, багату природу і руські міста. А ще – це наполегливі трудолюбиві люди, воїни і хлібороби. Адже це вони населяли Руську землю, створювали її могутність. Але саме вони мали чимало страждань від свавілля феодалів, які здійснювали над ними суди, руйнували їхні житла, сварилися один з одним. Тому Руська земля спізнала багато горя, вона страждала разом з простим народом, коли в княжих которах людям вік вкорочувався…»
Але як справедливо підсумував історик Б. Яценко, «детальний аналіз історичної інформації «Слова» в контексті його доби й у зв’язку з літературними джерелами XII століття підтверджує його автентичність як староукраїнської (руської) пам’ятки 1189 року.
Після розпаду Київської імперії Руська земля, колишня метрополія, сконсолідувалася як одноетнічне державне утворення України-Руси й зуміла захистити себе в протистоянні з колоніями, зокрема з фінськими племенами (Хиновою) Володимирсько-Суздальської землі та їхніми союзниками-половцями. І «Слово о полку Ігоревім» стало в обороні української держави відтоді назавжди.
Як зазначає відомий історик, науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Леонід Залізняк (див. його працю «Від склавинів до української нації», 2004), «Український характер «Слова» та генетичний зв’язок з ним козацьких дум визнавав навіть В. Бєлінський, який, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. Він писав:
«Слово о полку Игореве» носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждого грубости и дикости Северной Руси… Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэмы. Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном бьггу, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношение грубы, женщина – род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о южном происхождении «Слова о полку Игореве»… Нельзя не заметить что-то общего между «Словом о полку Игореве» и казацкими малороссийскими песнями».