Академік А. Пипін в «Истории русской литературы» писав: «Не подлежит сомнению этнографическая разница древнего севера и юга… Как древний Святослав с его чубом и его правом напоминает в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический эпос «Слова о полку Игореве» отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе».
І всі наступні віки українці, як і князь Ігор у 1185 році, виходили назустріч небезпеці, щоб захистити рідну землю від нападників. І в цьому подвиг Ігоря безсмертний.
Іван Франко писав у циклі «На старі теми»:
II
Йдучи на той світ, Кончак забрав з собою і весь свій народ
Так воно і є насправді. Хан Шарукан був батьком ханові Атраку і дідом ханові Кончаку – грізному, найгрізнішому ханові усіх половців, чи як вони самі себе називали, кипчаків-куманів…
Давно се було, як у степах щедріше росли трави, і табуни й гурти худоби, які паслися на них, були ситими, а з ними ситими були й пастухи.
Це було тоді, як Шарукан, великий хан кипчаків, та був ще хлоп’яком.
Меткий такий хлопчисько був, на конях носився, як на крилах літав – спину йому не було. І ніхто у всій Куманії не міг малого Шарукана обігнати ні тоді, коли він власними ногами біг, ні тоді, коли верхи на коні летів. Не хлопець, а вітрогон. Мить тому тутечки був, не встигнеш і оглянутись, а він вже ге-ен-ге-ен… І розумний був, як старий, і все у нього до ладу було, і до всього його руки охочими були.
Хто каже, що Шарукан був сином пастуха, а хто запевняє, що він до кипчаків-куманів, що їх руси називають половцями, ще малим звідкілясь прибився, і якого він роду-народу – хто скаже. З далеких країв до Дону прибився і серед куманів як уродився.
Своїм став. Разом з кипчаками коней пас, терпів холод взимку і спеку влітку. І все було йому ніпочім. З малих літ почав мудрістю відзначатися, і навіть старі слухалися його ради-поради і вважали за рівного їм.
Саме тоді у степах біля Дону сталося лихо велике. Прилетів звідкілясь і тамечки поселився змій страшний, крилатий та ще й семиголовий. Як розправить крила – сонце ними затуляє, темно тоді в степах стає. Як летить – вітрисько реве, буря гуде, од помаху його крила і трави лягають, і дерева до землі пригинаються… У семи його голів – сім пащек, і з кожної як дихне, дим іде, іскри шугають. А як розсердиться – вогонь з тих пащек вергає. Пазури мав такі міцнющі, що куди тому залізові! Орудував ними, як кинджалами. На задніх лапищах ходив, а передніми хапав… Кого? Та всякого, кого не зустріне чи здожене.
А очі в нього завидющі – у семи голів їх сім пар. І кожна бачить чи не на край світу – ніде од нього не сховаєшся. Ні на землі, ні під землею, ні навіть на дні морському.
Як летить бувало та зміюка семиголова, кипчаки падали перед нею на коліна – не було в них такого богатиря, щоби із тим страхопудалом міг поборотися, на герць з ним стати.
А хто перед ним на коліна не впаде, того він вогнем спопелить.
А як голодний він – а пащек у нього, як уже було сказано, сім і сім ротяк вони мали, і кожна жерти хотіла – спробуй їх нагодувати. Тож змій кого побачить, того й схопить і ним пообідає. Хоч коня схопить, хоч вівцю яку, хоч худобину, хоч самого кипчака. Чи дітей похапає. А вже як нажереться, ситий стане, тоді й добрішає і кілька день потім нікого не чіпає. Ось тоді ті кілька днів – як змій ситий був, – кипчаки й жили. А як знову зголодніє – нема життя кипчакам. Бо не знано було, ким сьогодні змій пообідає – конем, худобиною чи кипчаком та його дітьми. А спіймати йому чоловіка – легше легшого. Налетить, дожене, хапоне – спробуй від нього втекти. Він тебе разом з конем може хапонути. Гам – і нема. Ні коня твого, ні тебе на тім коні. А в змія сім пащек, і кожну треба нагодувати. Чи й вистачить коней, а з ними й кипчаків – отаке лихо тоді чинилося у степах. А вигнати змія із степів у кипчаків сили не було. Коли б трапився богатир… Але він не траплявся, і змій почувався безпечно і геть від того знахабнів. Що хотів, те й чинив у степах, і нікому було на нього поскаржитись.